15 - Перший дзвіночок

Чудово! Тепер маю тиждень. Панночка-чиновниця, чудово все провернула. Здається, їй не вперше виконувати такі вистави. Ще й від себе додала імпровізації. Захід на флірт, схоже, струснув мою колишню помічницю.

Таня спалахнула, обпекла доморощену актрису ревнивим поглядом і погодилася на вечерю зі мною!

Ось тільки потім... Чорт, я навіть не зрозумів, що трапилося.

Моя перламутрова фея знову закрилася, зіщулилася, наче полохливий молюск, що ховається в свою черепашку від необережного руху.

Не заперечуватиму, мені сподобалося її заспокоювати, аж занадто... Але ця її реакція для мене загадка. І головне – ні єдиного варіанту. Що з нею відбувається?

За нареченого свого хвилюється? Турботлива моя. Та він вже дорослий хлопчик і, очевидно, успішний. Гроші є, якісна медицина за кордоном  в наявності – розбереться. Кілька днів точно протримається.

Я ж мушу дізнатися, що там за внутрішня трагедія у мого автора трапилася.

Їй взагалі-то ще бестселер писати для мого видавництва. Тож я зобов'язаний підтримати тендітну творчу натуру.

Віддаю в чіпкі фіолетові пальчики купюри. На жодне побачення ми з чиновницею, звичайно, не підемо. Швидко тисну її руку.

– Дякую, дуже технічно спрацювали.

– Іди вже, наздоганяй свою ревнивицю. У дівчинки точно до тебе якісь почуття. Тож не втрачай час, поки вона не надумала чогось.

Доречне зауваження! Вилітаю в коридор і ловлю свою Татку вже біля самого виходу. І, справді, вона якась розгублена.

– Таню…

– Дякую за допомогу, Руслане Альбертовичу.

Знов за рибу гроші! В обличчя мені не дивиться, бліда, голос тихий, відсторонений. Ну як таку пригнічену людину залишати наодинці?

– Ходімо, Яно Кін. Не схожа ти на натхненного автора. І я хочу знати, що з тобою сталося.

– Ні! – намагається вирвати руку і відсторонитися від мене так, наче я тягну її до бездонної прірви.

Мені зриває клепки від цього її жесту, і хочеться затиснути примхливе тільце і, нарешті, домогтися пояснень.

Невже так зачепила ревність? Але ж ми потім домовились про вечерю, і вона виглядала такою щасливою. Аж очі засвітилися, наче карамельні льодяники на сонці. Дивився б і дивився…

Ні, треба негайно її розпитати.

Від цього наміру мене відволікає звук вхідного.

Прокляття! А котра година?

З роздратуванням дивлюся на екран – так і є.

Чергове ранкове онлайн-зібрання. Робочий графік ніхто не скасовував. Завтра здаємо в друк новий тираж, а у мене є важливі зауваження щодо корекції кольорів…

Таня дивиться на годинник біля входу і викручується з моєї хватки.

– У тебе нарада, Руслане. Не відволікатиму... – хутенько виходить надвір.

З тяжким видихом приймаю дзвінок.

Гаразд, загадкова моя авторко, поки що відпускаю. Все одно мені потрібно підготуватись до нашої зустрічі. Не знаю, що ти там собі надумала, але вона обов'язково станеться. Сьогодні ж увечері!

Завантажую своїх гавриків під зав'язку. Нехай не розслабляються, поки шеф у діловому відрядженні. Даю кілька особистих вказівок випускаючому редактору, вислуховую звіт керівника з продажів та старого знайомого, Жені Кальманова. Ну все, тепер є час для особистих справ.

Повертаю квиток та дзвоню сусідові. Він нещодавно переїхав, але ми якось щільно одразу задружили. Тому Іриску я залишив у Сергія, не став здавати в спеціальні центри.

Титов не відповідає. Висить десь на страховці, чи що? У нього свій скеледром. Людина фанат своєї справи. Ще він має у своєму розпорядженні вільний час і не проти придивитися за моїм собакеном. Коротше, пощастило із сусідом.

Сірий передзвонює за п'ятнадцять хвилин.

Дізнаюся, як і що з "моєю безцінністю", попереджаю, що затримаюся. І вже збираюся натиснути відбій, коли Титов задумливо тягне:

– Слу-у-хай, до мене тут панночка одна залицялася...

– І нафіга мені ця інформація?

– Та просто дивна вона. Додому до мене напрошувалася.

– Ти зараз хвалишся чи просиш інструкцій, Тите? Не маленький, начебто. Тридцять два стукнуло, – як зараз пам'ятаю, ми минулого місяця відзначали.

– Та почекай ти зуби шкірити. Мені здалося, що її не я вразив.

– А хто, твій пересушений прес? – продовжую кепкувати з вагань друга.

При його зовнішніх даних це виглядає справді кумедно.

– Так, Савелін, зараз трохи адеквату. Мені здається, вона хотіла відбити у мене твою «безцінність».

– Га? Це як?

Ні, Іриска в мене, звісно, ​​красуня. Але щоб настільки?

– Та просто… Дивилася на неї дивно. Руда теж впізнала цю панночку, здається. Але не зраділа.

– Овва… А з цього місця давай докладніше.

– Та нема чого особливо розповідати. Дівчина просила потримати повідець, поки я кросівок зав'язував. Але Іриска захвилювалася, і я не віддав.

Друкарські машинки!

Забалакати Сірого і викрасти Іриску, потім тримати її у заручниках та викручувати мені всі нерви – схоже, страшенно схоже на витівки колишньої.

Але варто впевнитись перед такими серйозними підозрами. А я усі спільні фото давно повидаляв. Профілі її теж скрізь заблоковані, не хочеться і лізти туди.

Кажу ж – алергія.

Гаразд, тоді складемо словесний портрет.

– Ти запам'ятав її, Сергію? Опиши.

– Ну така, знаєш, – починає мрійливо, – залікова панночка, коротше… Блондинка, волосся коротке, ноги довгі. Рельєфи – ух! Я б на такі піднявся.

– Очі блакитні?

– Очі… не пам'ятаю. У неї виріз на блузці був – аж голова закрутилася.

Ну, точно вона! Фірмовими прийомами працює.

– Так, Титов! Крутитимешся на мотузках у себе під стелею. Це колишня моя була.

– Та ну! Твоя Марія? А мені Мариною назвалася.

– Ну правильно. Вона в мене дурна, але кмітлива. Чого вона тобі наспівала там?

– Дай згадаю, – гмикає у слухавку скелелаз. – Спочатку про Іриску питала. Я й кажу – сусіда тваринка. Потім вона розповідала, що любить слухати музику... голосно. – Підсміюється. – Запитувала, чи не буде сусід проти.