13 - Хімічні реакції

Ну давай, недовірлива моя, відкривайся. Я надзвичайно готовий підставити плече, та й інші частини мого тіла теж не проти допомогти – так і рвуться в бік оновленої, чаруючої Жижки.

До неї тепер навіть це прізвисько не ліпиться – зауважую з подивом. Краще вже Тетянка, Тануся. Може… Татка? Так, це їй більше підходить, клеїться.

Мої руки теж виявляють бажання приліпитися.

Ловлю себе на імпульсі притягнути її до себе за напружені плечі – навіть рука сіпається. Але вчасно стримуюсь і з усією доступною мені незворушністю пропоную свій лікоть.

– Розкажеш, Тань?

– Не хочу тебе відволікати.

– Дрібниці, у мене купа часу до вечора. Квиток я вже купив, речі за дві хвилини зберу. Давай, ділися. Видавництво “Паперовий Вік” піклується про своїх авторів.

Відчуваю, як розслабляється після цієї фрази. Ігнорує мій лікоть, натомість забирає з піску один із пакетів. Ага, стримано і по-діловому взаємодіємо, зрозуміло.

– Проблеми насправді немає. Тобто, вона не в мене, а в мого нареченого.

Ну от. Допросився! Маю надію, Таня опустить особисті подробиці, тому що обговорювати її милування з тим фініком я реально не готовий.

– У нього мама захворіла, чи не захворіла, а щось із нею трапилося. Одним словом, він уже в дорозі до неї, а я…

Співчуваю його мамі. Сподіваюся, нічого критичного, але шалена думка проскакує – вдало вона занедужала!

– …А я не можу відразу поїхати, бо мені треба оформити і забрати документи, - морщить свій акуратний, всіяний ластовинням носик.

– Які документи?

– Для реєстрації шлюбу за кордоном потрібна довідка. Від нотаріуса. Про моє сімейне становище…

Ну абзац! Швидше хоче вискочити за свого ревнивого Отелло? Ні, у такому я допомагати не збираюся.

Згадую їхній поцілунок у альтанці.

Навіть гіркота у горлі з’являється.

Ну справді, Тетяно! Кепсько ти чоловіків обираєш. Завжди не тих. А хоча… Може й тих, але не в той час.

Ось зараз, наприклад, я б за Жи… за Тетянкою би побігав.

Так, згоден, не роздивився її одразу. Ну тобто, не дивився на неї взагалі, у буквальному значенні слова. Але як людина вона мені завжди подобалася.

І хоч зі мною Таня вдає із себе непідступну королеву льодяного царства, на шалено закохану вона теж не схожа.

– …Тож я подумала, що це можна прискорити, правда? – довірливо дивиться на мене.

Помічаю, що вії в неї теж трохи вигоріли на кінцях, як і волосся. Золотисті такі вії, природньо підкручені і дуже густі.

– Я розумію, що це не зовсім законно, але тут надзвичайні обставини. У людини важка ситуація, і я маю бути поряд, підтримати, – говорить розважливо, умовляючи чи то мене, чи то себе.

Яка ж ти, Таточко! Вкотре дивуюсь – щирої душі дівчинка. З тонкою психічною організацією, підвищеним почуттям прекрасного та відторгненням всього негідного.

Як тільки на мене запала чотири роки тому? Не зрозуміло.

Я взагалі не подарунок, і увагою свою підлеглу не балував, ніяких натяків не робив жодного разу. Але якщо тоді вдалося її зачепити навіть без зусиль… Можливо, я ще маю шанс, якщо ці зусилля докладу?

Згадую наш “майже поцілунок”. Потягнуло її тоді до мене? Потягнуло! Нам би поспілкуватися трохи довше і ближче, у невимушеній обстановці…

Заважає лише одна перепона: щойно Таня отримає свою довідку, відразу кинеться до свого турка. Вона відповідальна, ще й яка.

– Так, – кажу своїм думкам.

– Добре, отже, я просто все їм поясню та попрошу допомоги. Живі ж люди, мають зрозуміти, правда? – надихається Таня.

– Звісно, ​​Тань. Давай відразу зараз і зайдемо в твою установу, – наважуюсь я.

– Зараз? – зупиняється на секунду, оглядаючи себе.

– Аха, – теж досліджую її витончену фігурку в персиковому комплекті. – Ти чудово виглядаєш, повір!

– Ем… дякую, але мені все одно треба за документами зайти. Раптом їм ксерокопії потрібні.

– То йдемо швидше, поки урядники не втомилися від своїх папірців і не осатаніли від спеки. Умовила, складу тобі компанію для підтримки, – усміхаюся Тані, яка нічого не підозрює.

Ну а що?

Вона сама казала – не можна кидати людину у скрутній ситуації. На мою думку, поспішати заміж за неадекватного мужика – дуже навіть складна ситуація.

– То куди йти? – все-таки перехоплюю в неї пакет та впевнено стискаю тремтячі пальчики в своїй долоні.

Виявилося, що Тетяна живе неподалік пляжу – купила тут будиночок кілька років тому і приїжджає влітку. Подумки фотографую табличку з адресою на сусідньому будинку – от ти й попалася, моя таємнича авторка!

Всередину не заходжу, хоч Татка пропонує.

Кажу, що на це немає часу, а насправді не певен, що не накинуся на дівчину у закритому просторі. Дуже вже кортить перевірити, чи не залишилося ще десь персикового соку на її шкірі.

Оце я встряг – мене ж штормить поряд з нею як підлітка! Але залишимо солодкі дослідження на потім, спочатку доведеться це “потім” організувати. А для цього зараз критично важливо не палитися.

От тільки Тетяна ні на краплинку не полегшує мені завдання.

Вона перевдягається у легку світло-бірюзову сукенку з відкритими плечима та вирізом, у якому світиться гладке, ніжно засмагле коліно.

Ламіновані сторінки!

Тримайся, Савелін…

– Якщо вийде все швидко зробити, то квиток вже на завтра візьму, – ділиться зі мною планами.

Така ж самовіддана і турботлива.

– Все вийде, Тань. Якщо хочеш, я поговорю. Ти ж знаєш, у мене язик без кісток. Умовлю, кого хочеш, майже на все що завгодно.

– Правда? Дякую! Дякую! – зі щасливою усмішкою збігає зі сходів, і на мить стискає мене в обіймах, огортаючи срібним дзвоном. Зовсім як тоді, у день нашого знайомства.

Ой зарано дякуєш, Тетянко… Зарано.

Під дверима потрібного кабінету забираю у Тані паспорт та охайний конвертик з її грошима.

Це зайве, звісно.

За свої насолоди я звик платити сам, але їй про це знати не потрібно. Тому сую конверт у кишеню і змовницьки підморгую.