– Ну що, Яно Кін, підпишемо? – засліплює мене своєю дивовижною усмішкою. Від неї в мене знову паморочиться голова. Зовсім як одну депресію та одне розбите серце назад.
Наче й не було цих років між нами – я знову відчуваю хвилювання всередині і бажання в усьому йому догодити, аби привабливий та нахабний бос не переставав усміхатися.
Різниця лише в тому, що тепер я не довіряю всяким метеликам, мурашкам та іншим створінням, що намагаються захопити владу над моїм тілом. Розглядаю піщані візерунки та ще раз обмірковую всі "за" та "проти" договору з видавництвом. Це не займає багато часу. Адже переваги очевидні, а з недоліків – лише особа Савеліна.
Дістаю з рюкзачка ручку з великим рожевим помпоном на кінці і ставлю два розгонисті підписи.
Мене відразу наздоганяє почуття провини.
Маріос не хотів, щоб я надовго відїжджала, спілкувалася з іншими людьми. Зокрема чоловіками. Він навіть Павла Єгоровича, людину відверто у віці, недолюблює.
Неймовірно, що мені вдалося поговорити з агентом і Савеліним наодинці. Маріоса тоді відволікла матінка. І, мабуть, в готель селився якийсь президент, не менше, раз наречений відпустив мене на зустріч відразу до двох чоловіків. Це справжня усмішка долі!
Ну що ж, залишається знову покластися на дива і спробувати пояснити майбутньому чоловікові, наскільки для мене важливе повноцінне літературне життя.
Проґавити договір від "Паперового віку" – все одно, що використовувати виграшний лотерейний квиток в якості закладки.
Сподіваюся, Маріос все зрозуміє. Потрібно тільки знайти для пояснень слушний момент і слова. Можливо сьогодні, після вечірньої медитації, я це зроблю.
Згортаю свій екземпляр договору і запихаю до заплічника разом із ручкою.
Руслан здуває зі своєї копії піщинки, розгладжує прим'ятий куточок і дбайливо укладає папери на дно робочого кейсу. Він не змінився – відповідальний видавець, а відтепер ще й мій особистий редактор.
Б-р-р… Здригаюся від хвилі нерозумних мурашок. Вони проносяться вздовж хребта дуже недоречно.
Чому ви від Маріоса так не дурієте, примітивні первісні реакції!
– Пропоную відсвяткувати нашу співпрацю, – не відпускає мене уважний погляд темних шоколадних очей. – Сьогодні ввечері. Я тут розвідав, в якому ресторанчику чудово готують дораду з імбиром.
Якби я не знала, як Савелін догоджає авторам свого видавництва, подумала б, що він має до мене особистий інтерес. А так… Вирішую зберегти свої не надто міцні нерви та не провокувати дурних внутрішніх комашок.
– Дякую за запрошення, але не варто.
Вже бачу цю вечерю: я, закутана з голови до ніг, Руслан з іронічною посмішкою на ідеальних вустах і напружений, стискаючий до болю мою руку під столом, Маріос. Адже він не відпустить мене до ресторану з чоловіком. Нехай ця зустріч хоч тричі ділова. Тому обійдемося без формальностей.
– Чому ні? Ти вже маєш плани на вечір?
Запитує, складаючи сміття та залишки нашого сніданку до крафтових пакетів. А я не можу відірвати погляду від того, як швидко і чітко рухаються руки Руслана.
Вони в нього дуже красиві, з довгими, рівними пальцями і такими чоловічими, трохи виступаючими суглобами. Пучки середнього та великого на правій руці грубші – він досі багато пише від руки.
На нарадах, я сідала якомога ближче до головного редактора та, як зачарована, дивилася на ці пальці, що перекочували фірмову ручку чи вирівнювали стоси паперів.
Відвертаюсь, коли колишній бос помічає мій погляд.
– Плани? Так, можна сказати, що маю.
Усі мої вечори заздалегідь розплановані. І проходять невигадливо.
Маріос висить на телефоні, вирішуючи ділові питання, або спілкуючись зі своїми численними родичами. Ще він працює з документами чи укладає волосся. Що роблю в цей час я? Ну звичайно ж, я мучу клавіатуру. Нудно? Передбачувано? Так і є.
Раніше мене це анітрохи не напружувало. Навіть заспокоювало – у мене є улюблена справа і людина, якій я не байдужа. Уважний і симпатичний чоловік. Трохи з ревнощами останнім часом перегинає. Але кожен має свої недоліки.
В цілому ж, Маріос Каллі чудовий. Надійний. Ще й із серйозними намірами! Хіба не про це мріють мільйони самотніх жінок?
А пристрасні пригоди і вири почуттів – вони, за рідкісним винятком, існують лише в ідеальному світі. Ну чи в любовному романі.
Один такий мені якраз належить написати якомога якісніше. Адже кожне моє слово прочитає та оцінить особисто Руслан Савелін.
Від цієї думки прискорюється дихання, а подушечки пальців починають тремтіти. Стискаю долоні в кулачки.
Я впораюся! Повинна. Прийду додому і одразу ж візьмуся за новий твір.
Встаю на ноги, смикаю топік донизу і потягуюсь, розминаючи спину.
Жаль, не вдалося позайматися. Ранок – це найкращий час для йоги. Але затримуватись на пляжі та викликати черговий потік розпитувань від Маріоса я не налаштована.
Підхоплюю свій рюкзачок і закидаю на плечі.
– Дякую за сніданок. Як тільки будуть готові перші розділи, надішлю на твою пошту. Приємно було по…
– Не поспішай, я проведу, – Руслан струшує пісок зі строкатого пледа, бере його під пахву та робить крок до мене. Вільною рукою тягнеться до мого обличчя.
Застигаю здивовано. Що… він робить?
– Чекай.
– А?
Нахиляється, обдаючи знайомою м'ятно-цитрусовою свіжістю.
Його пальці ледве торкаються шкіри на моїй щоці біля кутика вуст. Проводить кілька разів, а потім – облизує їх.
– У тебе тут сік… м… персиковий.
– Дяк… – у мене перехоплює дихання, – дякую.
Відвертаюся. Риюся у рюкзаку в пошуках серветок, аж допоки мій пульс не сповільнюється до частоти, хоча б віддалено сумісної з нормою.
Господи! Ну яка я все-таки безмозка дурепа.
Вдруге на ті ж граблі. Так, високі, широкоплечі і чарівно нахабні, але все ж таки граблі. Причому вбивчо-небезпечні для наївних серцевих м'язів.
Цієї миті десь під гаманцем, кремом для засмаги і купою моїх блокнотів дзвонить телефон. Дуже вчасно!