11 - Лайтово

Зараз

З глузду з'їхати! На годиннику п'ять із копійками, а я вже на ногах. Більше того, я встиг пробігтися містом. Скупив в цілодобовому маркеті всякі дрібниці, на кшталт пледа, термоса, парочки прозорих чашок з подвійним дном і фруктової нарізки.

У термосі у мене какао без цукру. Веганське. Мабуть, гидота надзвичайна. Але що вдієш, якщо у Тетяни Віталіївни дуже дивні смаки. На чоловіків, до речі, теж – знову зкручує мене від сцени їхнього поцілунку. От що ти в ньому знайшла, Жижко?

Ну добре, зовнішність у хлопака нівроку, екзотична. Але як ти з ним житимеш? Він же секундомір вмикаає, коли ти у вбиральню виходиш. І вся ця історія з анонімністю Яни Кін, чує мій видавничий ніс, – вплив цього закордонного пана.

А у Танюхи очі блищали, коли ми промоакції обговорювали. І договір вона хотіла нишком підписати саме з цим виправленням – публічністю.

Ну от тепер і підпишемо. Все чесно: одна поступка для неї, одна для мене. Нехай напружиться трохи і цього разу спише образ негідника з когось іншого. Ось хоч зі свого ревнивого мачо.

Ф-у-ух… Видихай, Русе, видихай. До зустрічі з Танею-Яною півгодини, а я вже заведений.

Розстилаю плед під боком перевернутого човна, викладаю сніданкові атрибути на один кут. Ще раз продивляюся папери договору. Ну тепер має зростися. Як-не-як сакральна третя спроба.

Пісок на пляжі ще прохолодний, а сонце, що тільки-но вилізло з води, вже починає підігрівати – змахую зі скронь бісеринки поту. Освіжитися б…

Стягую шорти, теніску та йду до краю води.

Занурившись кілька разів, обмотую стегна рушником, який прихопив із номера, сідаю та дивлюсь на годинник.

Та-ак, двадцять хвилин у мене до зустрічі.

Завалююся на спину, руки закидаю під голову. Вітерець приємно обдуває мокре тіло, над головою попискують чайки, запах персиків виривається з контейнера і поєднується з морською свіжістю.

Прикриваю очі, глибоко вдихаю – а добре тут.

Чи це я у відпустці давно не був?

Останні півроку розгрібав треш, який влаштувала мені Машуня. О так, і запускав нову серію книжок. Втомився, але вийшло непогано. Продажі ростуть. Тож я можу дозволити собі трохи розслабитися?

На цій думці моя свідомість вирішує, що можу, – і вимикає всі системи сприйняття.

Але сниться мені знову якась нарада.

Дизайнери затримують здачу матеріалу, трабли з ліцензією, і я сідаю на телефон, а в горлі сухо – пустеля. І я чекаю не дочекаюся свою Жижку з порцією гарячої кави. Ну де її носить? Вона ж ніколи не спізнюється.

Десь здалеку чуються дзвіночки. Ага, отже це вона, - усміхаюся. Дзвін стає ближчим. Ще ближче...

– Руслане, – з якого це дива вона порушує субординацію? – Руслане Альбертовичу? – Ну ось. Так набагато краще!

Сріблястий дзвін лунає над моїм вухом. Теплий дотик на моєму плечі. У неї такі ніжні пальчики... Вони біжать моєю шкірою вниз, лоскочуть згин ліктя, зап'ястя. Тормосить мою руку.

– Чуєте?

– Гм… лоскотно… Припини, Жижко!

Ловлю тонку ручку і розплющую очі, зустрічаючись з її здивованими жовто-зеленими. Вона без окулярів, чи що? І обличчя інше – схудла… Проходжуся поглядом по стрункій фігурці у спортивному топіку та лосинах, поки вона оглядає мене у самому… рушнику. Ов-ва! Незручно вийшло.

– Як ти мене назвав?

Прокляття! Трясу головою, остаточно приходячи до тями, і подумки виписуючи собі стусана.

Просто чудовий початок важливих переговорів, Русе! Професійно підійшов, підготувався. Зустрічаю автора в кращому вигляді – майже голяка та кумедними прізвиськами.

Ні, ну а чого вона від мене хотіла? О шостій ранку!

Жижка сіпається, браслети шалено торохтять на весь пляж. З холодним виразом обличчя намагається вирватися, тож я послаблюю хватку, але не випускаю.

– Вибач, Таню.

– Ну звичайно! Що мені ще пробачити? Ні, вистачить образ! Нічого не вийде… Я думала, що зможу, але ні…

– Т-ч-ч… Заспокойся, – ривком сідаю і тягну до себе істеричне авторське тільце.

Якщо вже початок перемовин не вдався, продовжимо порушувати традиції.

– Чекай, Тетяно, – утримую її другою рукою за талію, притискаючи до себе спиною. – Дивись, у нас тут є какао. Без молока, я запам'ятав, – заговорюю вразливу Жижкінську натуру. – Зараз ми перекусимо, поговоримо про твої зустрічі з читачами. Знаєш, який аншлаг буде? Ти дизайнера вже обрала для обкладинки чи мені довіриш? – Проговорюю біля її вушка.

Затихає у моїх руках, тільки дихає нерівно.

– Не втечеш? – смикає головою. Відпускаю. – А мені, уявляєш, наші збори наснилися. От я й згадав… Пробач. Ти чудово мені допомагала тоді. Щиро кажу.

– Не будемо про це, – відповідає вже спокійним голосом.

Рвучко відсувається і, розвертаючись до мене обличчям, легко складає стрункі ніжки в позу лотоса.

– Звісно, ​​Тетяно Віталіївно. Як скажеш, – примирливо киваю. – Какао?

– Так, але краще… одягнися, – окидає поглядом мої плечі, торс та ніяково опускає очі.

З розумінням стримую усмішку. Так, я не Шварценеггер у розквіті сил, але музом для гарячих сцен можу підробити.

Хоча Жижка… Ох, ну гаразд, Таня, Танечка. Тетянка! Вона і сама чудово справляється з такою делікатною темою.

Я читав – у неї виходить без вульгарностей та зайвого анатомізму. Дуже ніжно, чуттєво, місцями пронизливо. Якщо враховувати, що пише вона з особистого досвіду, то…

Ні. Краще не думати зараз про це.

Ховаюся за бортом човна, переодягаюся.

Коли повертаюся, Таня задумливо перебирає ягідки винограду. Наливаю їй напій у прозору чашку, передаю у незмінно перламутрові пальчики.

– Ти знаєш, що виноград краще їсти окремо від іншої їжі. Він досить важкий для травлення.

О, це чудова тактика. Нумо поговоримо на абстрактні теми – бо щось ми перехвилювалися. Вона – через “Жижку”. Я – уявляючи постільні сцени з нею та урюком.

– Ні, не знав.