9 - Довгий вечір

Зараз

Відводжу свого нареченого подалі від вбиралень.

Господи! Руслане, хай тобі грець, Альбертовичу, тільки не надумайся вийти за мною слідом!

Маріос ревнивий як… як середньостатистичний корінний кіпріот – на дев'яточку з плюсом.

Всю дорогу, поки ми повертаємося за наш столик, моїми руками гуляють хвилі мурашок. Від, здавалося, забутого запаху колишнього боса, від нерівного дихання в моє вушко і від… майже поцілунку?

Оце вже дурниці!

Схоже, розуму за роки в моїй голові не побільшало. Якщо я так легко забула, що не належу до дівчат, які йому подобаються.

Мала б це добре усвідомити за півроку під керівництвом Савеліна. За ті чудові, сповнених надій та дівочого трепету шість місяців.

Які закінчилися приголомшливим тріском рожевих окулярів. Їхні гострі уламки рвали мене на частини ще довго після того.

Буду відвертою, я лише нещодавно виринула з глибокої депресії. Почала носити щось, окрім чорно-сірих балахонів.

Ні, більше я не повірю в міражі, які створює навколо себе цей нахабний красень зі сліпучою усмішкою. Інакше потім згорю у виснажливій пустелі розчарування.

Трясу головою, намагаючись викинути з пам'яті хрипкий голос колишнього боса та його тепле дихання на своїй щоці.

Нарешті офіціант приносить наші напої. Хлопець розставляє посуд та завчено посміхається. Маріос відразу реагує – несхвально коситься на виріз моєї сорочки.

Стримуючи порив закотити очі, застібаю ґудзик. Не допомагає – зітхаю та беруся за наступний.

Ну все – тепер уже під горло.

Мені душно, і я тягнуся до келиха безалкогольного мохіто.

Обручка гучно брязкає, зустрічаючись зі склом. Ледь помітно морщусь.

Маріос бурхливо і з азартом обговорює заклад. На цьому він розуміється – має свій готель на південному заході Кіпру. У невеликому та повному туристів Пафосі. Я поїхала туди, отримавши свій перший гонорар. У готелі Маріоса ми й познайомились.

Точніше, Маріос познайомився, розважав і вигулював мене. А я йому дозволяла, сприймаючи чудернацькі для мене залицяння як серцеві вітамінки.

І, напевно, я все ще знаходилася в душевному коматозі, коли він одягнув на мене цю обручку. Бо зараз… я не пам'ятаю, чому погодилася.

Підозрюю, що мені відчайдушно хотілося кохання. Якщо не взаємного, то хоча б до мене.

– Тані, ти не кажеш про зустріч із видавцем. Як все пройшло? – привертає мою увагу Маріос.

Через велику кількість туристів з колишнього радянського союзу він володіє російською. Української я теж встигла його трохи навчити. Але в моменти, коли хвилюється, Маріос переходить на звичнішу англійську.

Ось і зараз, затримавшись на кілька хвилин, я, схоже, змусила ревнувати свого гарячого кіпріота.

– Все пройшло добре, – знизую плечима. – Нічого особливого.

– Мені не сподобався його погляд, Тані. Він чіплявся до тебе?

– Ні, Маре. Просто ділова зустріч.

А ось що трапилося п'ять хвилин тому… я не знаю! І просто розгублена через це.

Руслану так насмажило в голову, що він мене переплутав зі своєю колишньою?

Від спогадів їхніх весільних фото мене гидливо пересмикує.

– Навіщо ти пішла на зустріч? Я б сам забрав документи і передав тобі, як ми робили зазвичай.

– Маріос, я вдячна за твою допомогу. Але ти й так завантажений справами готелю.

Наче на підтвердження моїх слів, його телефон оживає. Наречений приймає виклик і переходить на грецьку.

Закладаюся на свій новенький ноутбук, що це його матінка.

Андреа Каллі.

Ось хто неодмінно зачинить мене в одному з номерів готелю, щойно ми одружимося.

Варто віддати йому належне, Маріос чинить опір традиційним поглядам матусі, як може. У його інтерпретації це означає, що я можу писати та друкуватись, але не з'являтися на публіці.

Жінка має сидіти вдома та народжувати здорових нащадків – у нього ця установка десь глибоко, на рівні спинного мозку.

Маріос навіть мої зустрічі з агентом присікав, дізнавшись, що це чоловік. А я... Перший час мені було байдуже, і навіть тішила така шалена і незвична турбота. Як і можливість уникати хворобливих асоціацій, пов'язаних з видавничим світом.

А зараз, коли я нарешті приходжу до тями, до себе звичної… Так, мені знову хочеться спілкуватися, дізнаватися нове та вільно розпоряджатися вбранням і часом. Але як поєднати мої бажання зі спинномозковими налаштуваннями нареченого?

– Тані, Андреа запитує про документи. Довго на них чекати? – прикриває динамік Маріос.

– Завтра піду до нотаріуса, заповню форму запиту. Потім довідку треба перекласти та зробити апостиль… – згадую процедуру.

Впевнена, що це не займе багато часу, два-три дні. А якщо трохи доплатити, то й швидше.

– Тиждень, – оголошую свій висновок після секундного вагання.

Маріос задоволено киває.

Ще б пак!

За Кіпрськими мірками зробити будь-які документи в такий термін – це швидкість світла.

Опускаю погляд, відчуваючи незручність за ще одну недомовку. У моїй голові знову звучить іронічне зауваження Руслана про довіру у нашій парі.

Яка вже є, Руслане Альбертовичу!

Принаймні, у мене з’явився серйозний шанувальник, у чому Ви сумнівалися в нашу останню зустріч!

І взагалі, я ж можу дозволити собі зібратися з силами перед рішучим кроком?

Адже я не просто виходжу заміж, а ще й переїжджаю, міняю оточення, клімат, культуру і, можливо, замикаю себе у готельному номері “допоки смерть не розлучить нас”.

"Ну і в якого біса тобі це потрібно?" – нахабніє в моїй голові уявний голос Савеліна.

Ненавиджу його!

Ненавиджу його гострий розум і свою дурну закоханість у нього. Ненавиджу його успішне видавництво та клятий договір.

Клятий, неймовірно вигідний і просто шикарний договір.

Якщо я підпишу його, Руслан буде щільно співпрацювати зі мною: обговорювати кожен розділ, вносити правки. Я пам'ятаю, наскільки він вимогливий до деталей. А після виходу книги, ймовірно, нам доведеться їздити разом на зустрічі з читачами та виставки.