8 - Особливий день

Тоді

Гарячий стаканчик пече пальці. Акуратно ставлю його у термосумку. Меду у кав'ярні сьогодні немає, але це не біда. На такі випадки я тримаю запас у нижній шухлядці свого робочого столу. Купила спеціально для Руслана Альбертовича.

Він п'є каву з медом та збитим молоком. Смачно п'є, примружуючи від задоволення очі і трохи чутно видихаючи після кожного ковтка... У мене мурашки від цих звуків. І самій іноді хочеться скуштувати його улюблений напій.

Але у мене алергія на молочний білок – обличчя через півгодини покривається висипом, і вся шкіра свербить. Це якщо трохи з'їсти "заборонки". А якщо багато – починається важке дихання та моторошний кашель. Тож ніяких вершків, сиру, молока та морозива.

Зітхаю і дістаю купюру, аби розплатитися за каву. Вже знайомий баріста привітно посміхається, розглядаючи мою святкову блузу кольору фуксії.

– Ти сьогодні особливо… ем… яскрава.

– Дякую, у мене день народження.

– О, вітаю. Тоді за рахунок закладу, як постійному клієнту.

Здається, я йому подобаюсь. Приємно, звичайно, і хлопець він симпатичний – блондин із блакитними очима. Але, як показала практика, на мій смак зовсім інші чоловіки. Точніше, один – дуже конкретний чоловік.

Кароокий, темноволосий. З прямими бровами, строгим поглядом і такою бешкетною, іноді просто хлоп'ячою посмішкою – дивовижне поєднання. Як і його власник.

Руслан Савелін. Руслан…

Відчуваю, як горять щоки при думці про його міцну підтягнуту постать. Костюми на ньому виглядають – ох!

Бариста приймає мій рум'янець на свою адресу і підморгує.

- Побачимося завтра?

– Ем… так. Але я й сьогодні ще швидше заскочу.

Підхоплюю термосумку з кавою. В іншій руці у мене пакет із фруктами, печивом та одноразовим посудом. За спиною в рюкзачку бовтаються конспекти – незабаром сесія.

На моїй новій посаді часу на навчання майже немає. Але я не скаржусь. З Русланом Альбертовичем я, вважай, практично постійно.

Він справжній професіонал. У нього стільки досвіду та зв'язків! Редактори, видавці, власники магазинів, автори, критики. А ще у нього чудовий художній смак, добре серце і наймиліший собака на світі. Просто ідеальний чоловік! І за деякими сигналами, схоже, я йому не байдужа.

Пихкаю під своєю ношею і згадую всі маленькі знаки уваги від нього та випадкові дотики. Нещодавно він погладив мене по руці. І я була в нього вдома! Він сам мене запросив після роботи.

Боже, згадую, як хвилююче пахли його сорочки. Я все перенюхала, поки вішала їх у шафу. Від його м'ятно-цитрусової парфуми у мене підгинаються коліна. За такими спогадами дорога до офісу проходить непомітно. Ще десять хвилин, і я побачу його!

Згадую, як уперше почула його впевнений голос, він так глянув на мене тоді! Чорні очі пропалили поглядом з голови до ніг. А пізніше він запропонував стати своїм секретарем! Це був найщасливіший день у моєму житті.

Звісно, ​​наші стосунки ще на самому початку розвитку. У бутоні, так би мовити. Але це зрозуміло – ми ж працюємо разом. Руслан Альбертович такий делікатний – дотримується всіх правил корпоративної етики. За це я його ще більше поважаю та обожнюю.

Фу-у-х… Нарешті дістаюсь офісу. Завантажую все на стіл, смикаю новий піджачок у великий синій горох. Люблю яскраві кольори – вони найкраще передають мій настрій. І сьогодні воно – просто на вершині.

Відношу пакет із продуктами на кухню. Потім все красиво поріжу і розкладу. Спеціальний безлактозний тортик доставлять в обід.

Сьогодні я абсолютно повнолітня, навіть за американськими мірками – двадцять один. І в мене таке хвилююче відчуття, що цей день буде особливим.

Ставлю на маленьку тацю макіато та упаковку меду для головного редактора й головного порушника частоти мого дихання.

Ой, мало не забула! Бризкаю на шию вишневий спрей.

Коли хвилююся, починаю сильно потіти. Треба було б перевіритись на гормони. Мені давно терапевт радить. Каже, може й вага піде.

У підлітковому віці я набрала небагато, хоча режим харчування не змінювала.

Але я не комплексую. У мене “приємно округлі форми”, як каже моя мама. Та й не маю зараз часу і грошей на дорогі аналізи. Але ідеальна краса – не головне.

Наприклад, Савелін мене підкорив, бо він першокласний фахівець із почуттям гумору, дуже добрий та любить тварин.

Ну гаразд, гарний теж – зізнаюся собі із зітханням. Але я впевнена, що впізнала б його і в повній темряві. За тими іскорками, що починають гуляти тілом, коли він наближається.

Підфарбовую губи перламутровим блиском і стукаю до кабінету боса.

– Заходьте, – ну ось знову! Варто почути його голос, всі метелики в животі завмирають, а потім починають тріпотіти з потрійною силою.

– Ваша кава, Руслане Альбертовичу.

Він так зайнятий, що навіть не піднімає голови від екрану. Ставлю напій на його стіл, звітую і отримую нові завдання.

О! Сьогодні зустріч із новим автором? Це може затягнутися… А я хотіла, щоб усі зібралися на чай та тортик у перерві.

Кладу поруч із кавою запрошення у вигляді конвертика – сама зробила вчора вночі.

– Руслане… Альбертовичу, – мені так хочеться назвати його просто на ім'я, воно у нього таке ж, як і він сам – сильне, мужнє.

– М? – не піднімаючи очей бере стаканчик, робить пару ковтків.

Як приворожена стежу за рухом його кадика і за тим, як він облизує пінку з твердих, чітких губ. Не дивлячись ставить стаканчик на стіл, просто по центру акуратно склеєного мною конвертика.

Ох… У нього ж купа справ – може взагалі не помітити, доходить до мене. Ну що ж, доведеться озвучити…

– А я вас запрошую… сьогодні.

– Куди?

Хочеться сказати на побачення, але я не хочу бути надто наполегливою.

Чоловік має завоювати жінку, щоб її цінувати. А я дуже хочу, щоб Руслан саме так ставився до мене. Тому мрії про побачення залишаю при собі і говорю просто: