7 - Майже перший

Таня намагається вирвати свою руку та відштовхнути мене. Під пальцями ковзає прохолодний шовк блузки.

– Тихіше, – шепочу, притискаючи її спиною до себе. – Він нас почує.

Завмирає.

– Що ви робите? Руслане Альбертовичу! – шипить зло.

– Тобі не здається, що в нашому становищі зайвий офіціоз не доречний, – видихаю в її вушко. – Давай уже на “ти”.

Смикає головою. З її вільного пучка вилітає довга шпилька і з брязкотом падає в раковину. Волосся хвилею лягає на її плечі, лоскоче моє підборіддя і шию. Чую його легкий солодкуватий запах, схожий на… не знаю… яблуневий цвіт? Чи липовий?

Схиляю голову. Мені доведеться зануритись у ці світлі пасма і вдихнути глибше, щоб бути точним. А я люблю точність у визначеннях…

Нахиляюся – волосся м'яке та повітряне. Його запах заходить кудись мені під шкіру і затоплює всі нервові закінчення.

Трусь щокою об її напружену потилицю і, не втримавшись, цілую гладеньку шкіру трохи нижче лінії росту волосся. Така ніжна…

Смикається в моїх руках. Розвертається.

Її сльози висохли, бурштинові цятки в очах палають, наче іскри. Чи сонячні зайчики? Ні, у неї в очах крапочки ластовиння!

Усміхаюся своєму відкриттю і мало не отримую по пиці, на останній секунді перехоплюючи тонку ручку, що летить у мене.

– Припини! – заявляє все тим же войовничим шепотінням. – Я виходжу заміж!

– Чи не за того хлопця, від якого ми зараз ховаємось у вбиральні? – пирхаю. – Рівень довіри у вашій парі, чесно кажучи…

– Це зовсім інше, – відступає від мене, втискаючись спиною в двері. – Через різницю менталітетів та побутових укладів… Ох, ні! Я не буду перед тобою звітувати. – Схрещує руки на грудях.

Виріз сорочки відкривається ширше.

Точно! Як я й думав – тут теж ластовиння. Золотистий розсип покриває ключиці і сповзає трохи нижче... Там у неї ажурний сріблястий метелик на ланцюжку.

– Руслане!

– М?

– Ми договір підписуємо?

– Так, тільки… – беру себе в руки. – Є одне уточнення.

– Яке?

– Я буду твоїм редактором і публікація тільки після мого особистого затвердження тексту.

– Боїшся, що я ще щось згадаю з нашої спільної трудової діяльності? – примружується своїми сонячними очі.

– То ти визнаєш, що описувала мене?

З ледве чутним стогоном закриває обличчя руками.

Я користуюсь моментом і підступаю до неї ближче. Долоні самі собою упираються з обох боків від її голови.

– Тань, подивися на мене… – після глибокого вдиху опускає руки вздовж тіла, відкривається.

– Все, що ти описала, дуже жорстоко по відношенню до тієї дівчини та її почуттів. Але насправді була… одна обставина. Ти це розумієш?

– Так…

– Я нічого не обіцяв тобі, не спокушав і не присягався у неземних почуттях, – загальмовано киває. – Ми не зустрічалися, і я навіть не знав, що тобі подобаюся. А коли дізнався… було надто пізно. І мені справді шкода, що так вийшло…

– Я знаю, – стискаються її губи в напружену лінію, тільки гострі перламутрові вершинки так само задерикувато стирчать.

– То що? Ти не виставиш мене мерзотником у своїй наступній книзі?

– Не можу обіцяти, – відвертається, відчужено розглядаючи мою долоню.

– Чому?

– Тому що у своїх творах я відштовхуюсь від особистого досвіду. І мій досвід – такий.

– Отже, ця зустріч теж увійде в твій роман?

– Можливо…

Мене тягне до неї, як божевільного.

– Тоді я маю зробити цей момент максимально… приємним, – відкидаю пасмо волосся з її щоки. Заправляю за вушко. – Ну, знаєш… виключно для майбутніх читачок…

Тонкий запах крутить голову. Перламутрові губи сліплять очі, і я заплющую їх. Притискаюся носом до її скроні, ковзаю по шкірі. Шепочу:

– Я бачив тебе на пляжі сьогодні… Ти дуже гарна…

Трусь губами об тонку вилицю. Мої руки стискають її талію, щільно обтягнуту тканиною джинс. Вона зітхає і розслаблюється, ледь осідаючи в моїх руках. Чую м'який передзвін – її руки невагомо лягають мені на плечі. Піднімає обличчя. Ми дихаємо один одному в губи. Я майже торкаюся перламутрових трикутничків…

Різкий стукіт у двері за її спиною.

Вона відразу відштовхує мене. І сам я теж відступаю.

Оце так номер! Ледве з Жижкою не поцілувався!

Але вона стала така… От халепа!

Трясу головою, намагаючись розігнати рожевих єдинорогів, які оселилися в моїй голові.

Таня чудово з цим допомагає.

Вона запихає мене в кут, пригладжує волосся і прочиняє двері. З посмішкою муркоче по-англійськи. Це вона своєму фініку – доходить до мене.

Гей! Тягну її за рукав сорочки.

Навіть якщо не брати до уваги наш перерваний поцілунок, у нас ще залишилися незакінчені справи. У двох примірниках.

Відмахується від мене, продовжуючи щебетати своєму урюку. Відчиняє двері ширше, фігурна ручка боляче впирається трохи нижче ременя.

Таня! Нечемниця! Це теж мені за минулі образи?

Чоловічий голос віддаляється.

Моя мучителька кидає:

– Завтра вранці на пляжі. О шостій.

Виходить, прикривши двері.

Ну ось! Кількість секретиків між нами зростає.

Відновлюю збите дихання та оглядаю місце нашого укриття. Сіра кам'яна раковина, плитка під мармур, чорний фаянс – без Тані тут якось похмуро.

Забираю з чаші її шпильку. Довга срібляста спиця з метеликом та парою дзвіночків.

От халепа! Здається, рожеві єдинороги остаточно захопили владу наді мною. Тому що мені хочеться продовження наших суперечок. Хочеться ще її тихих зітхань та нерішучих пальчиків на своїх плечах. І що там був за запах у її волоссі? Я так і не розібрав.

Гаразд. Завтра вранці буде друга нагода.

Закидаю у кейс її роман. Продовжимо знайомитися з особистим досвідом моєї Жижки. Це ж мій професійний обов’язок – знайти підхід до примхливого, але рейтингового автора. Ну чи хоча б не наступити на ті ж болючі місця, по яких я пройшовся кілька років тому.