6 - Зауваження

Ну, Танюха! Точніше, вже Яночка... Оце так свиню мені підсунула.

Спочатку я робив закладки на тих місцях, де вона грубо спотворила мої звички та вирази, примудряючись перетворити їх на комічно-огидні. Потім плюнув і просто тихо чортихався, зустрічаючи численні посилання до своєї персони.

Кров кипіла в жилах, руки трясло від бажання придушити… бажано Жижку. Але хтось віддалено до неї подібний теж підійшов би. На їхнє щастя, всі відвідувачі кав’ярні мали сякий-такий смак і почуття кольору. Тож обійшлося без жертв.

Отже, договір її мій влаштовує? А мене вже щось не дуже!

Та якщо бодай хтось з моїх підопічних чи знайомих прочитає цю бездарну писанину – впізнає мене одразу!

А Танюха – коза! Так тонко навела мороку, прямих збігів немає. До суду на неї не подаси, надто все розмазано, нечітко. Та й не звичні у нас юристи займатися такими нюансами. Не те що на заході... Але я точно знаю, що всіх мерзотників вона писала з мене!

На ресепшені готелю прошу роздрукувати нові версії договору. Ну я тобі влаштую делікатного редактора! Кожен рядок особисто правитиму. Щоб жодна метафора, бодай її, навіть не косилася в мій бік!

Збираюся на зустріч уже не так ретельно, як уперше. Відчуваю, як отруйна злість насичує тіло.

Беру таксі, але все одно трохи запізнююся. Тепер я тобі не няша-видавець, згодний на будь-які умови. Зачекаєш. І рахунок сама оплачуватимеш.

А я ще хотів з нею приємно погомоніти та хильнути келих вина!

Тепер хіба що можу похитати Жижкіною білобрисою головою, щоб з неї вилетіли всі яскраві епітети, з якими вона мене змішала, як з… продуктами життєдіяльності парнокопитних.

З пеленою гніву на очах завалююсь у двері під дерев'яною табличкою “Літній сад”.

Симпатична хостес напружено посміхається, округляючи очі. Це я так ляку наганяю своїм виглядом? От і добре! Бійся мене, Жижко.

– Вам столик на двох?

– Так. Десь у затишному місці.

– Звичайно, – робить позначки на планшеті.

А я поки що уявляю, як Яночка отримає від мене на горіхи…

Ой ні! Ще придушу ненавмисно, а в мене на неї все ж великі літературні плани.

– Вибачте, панночко, а можна столик у загальній залі, десь серед людей.

– Ем… на жаль, у нас немає такої локації.

Як це?

Проходить через лобі, манить мене пальчиком до дверей, прочиняє. Заглядаю.

Справді, сад – серед дерев розкидані підсвічені ліхтарями альтанки. Відстань між ними пристойна, а дерев'яні стійки увиті всякою зеленню – приватність, щоб її.

Ну криндець тобі, Танюхо! Точно нанесу якісь тілесні!

– Ну гаразд, хай буде альтанка, – намагаюся відповісти дівчині на усмішку. Виходить не дуже – більше схоже на оскал. – Коли прийде Тетяна Жижкіна, проведіть її до мене.

– Одну секунду… – знову порається з планшетом, обережно поглядає на мене. – Вона вже прийшла…

– То проведіть!

– Ні, Ви не зрозуміли. Я вже провела її в альтанку з іншим гостем.

– З ким? – випаровуються з мене останні залишки терпіння.

Хто хоче перехопити мою винахідливу літераторку? Її минулі видавці? "Манускрипт"? "Книгоманія"? Хто?

– Це конфіденційна інформація, – відступає від мене, прикриваючись планшетом.

– Ну добр-р-е, – бурчу я, киваючи на затишні будівлі, – я сам виберу столик!

І заразом перевірю всі інші.

Іду по вузькій доріжці, роздивляючись через листя відвідувачів.

“Де ти, Тетяно? З ким там усамітнюєшся? Ти обіцяла, що будеш зі мною. У нас спільний секрет, взагалі-то”, – підтрушує мене.

Два хлопці офіціанти йдуть слідом, немов медбрати, готові скрутити буйного божевільного. Відчувають, що я майже втратив гальма? Це ви молодці, хлопці! Далеко не відходьте.

Від дальньої альтанки відокремлюється силует. Зупиняюся. Вона?

Чую розмірений сріблястий передзвін.

Вона!

Бірюзова сорочка заправлена ​​у вузькі джинси з високою талією. Волосся зібране у об’ємний пучок.

– Ви запізнилися, – кидає, огинаючи нашу компанію по дузі, – наздоганяйте.

Плавною ходою віддаляється. Персонал розсмоктується, а я йду за дівчиною, як прив'язаний.

Вона витончено крутить стегнами, обтягнутими джинсою. Манливе видовище. Але воно не скасовує факту, що мені хочеться добре по цих стегнах всікти.

По-перше, за її словесні хуліганства на мою адресу, а по-друге, за цей зверхній тон.

Ух, якби вона раніше таке собі дозволила… Знахабніла Жижка – я такого навіть у кошмарі уявити собі не міг.

Але тепер вона Яна Кін і очманіти яка відома літературна пані. Тому я ковтаю цей випад, міцніше стискаю ручку кейсу. Зараз ми залишимось на самоті і я зрозуміло їй поясню всі свої претензії.

Діставшись стійки хостес, повертає у бічний прохід. Під великим дзеркалом помічаю маленький столик і низьке крісло. Таня прилаштовує на ньому свою гнучку п'яту точку, змахує невидимий пил з поверхні стола і кидає вимогливий погляд на мій кейс.

– Ви запізнилися, бо вносили виправлення? Це єдине, що може виправдати Вас.

– Ми що, ТУТ обговорюватимемо наш договір? – вказую рукою на двері вбиралень навпроти.

– Якісь проблеми?

– Так! – нависаю над нею, роздмухуючи ніздрі.

Але цю нову версію Жижки мій гнівний тон абсолютно не бентежить.

– У мене є хвилина, аби почути Ваші зауваження, Руслане Альбертовичу.

– Тоді у Вас, Тетяно… як Вас там... – з іронією імітую її офіційний тон і відчиняю замки кейсу.

– Віталіївна, – підказує незворушно.

– У Вас, Тетяно Віталіївно! Є хвилина, аби пояснити, що все ЦЕ означає, – кидаю на її коліна книгу з купою закладок на образливих для мене місцях.

Закушує губку.

Це відблиски освітлення, чи їй в обличчя кинулася фарба?

– Я що, твоя бісова персональна муза? – проривається моє роздратування.

Мовчить, дивлячись на обкладинку і не торкаючись книги. Що? Соромно тобі, Жижкіна? Це правильно…

– Не знаю, про що Ви, Руслане Альбертовичу, – за секунду задирає підборіддя і обдає мене холодним непробивним поглядом.