Зараз
Після зустрічі в ресторані з Танею-Яною я хворий. Радіти треба, що вже післязавтра я звідси звалю, але чомусь не виходить.
Марную час за ноутом, замовляю вечерю в номер і борюся поперемінно то зі спекою, то зі штучним холодом. Нарешті, налаштувавши комфортний режим та прийнявши душ, завалююся спати. Але чи зміна клімату, чи ще якась фігня – прокидаюся незвично рано. На світанку.
Вікна номера виходять на пляж. Зараз там порожньо. Жодних тобі відпочивальників-тюленів, лише рідкі ЗОЖники та пара рибалок. Одягаюсь у шорти, футболку і виходжу прогулятися.
У повітрі приємна прохолода, пісок скрипить під підошвами в'єтнамок. Крокую вздовж берега. Мене неквапливим бігом обганяє пара дівчат у спортивних топіках.
Оцінюю місцеві красоти.
Гаразд, згоден, це містечко має варті уваги об’єкти.
Роблю пару проходок уздовж берега до перевернутого човна і назад.
За одним із каменів на пляжі помічаю примхливо вигнутий силует. Дівчина в містку – обличчя не видно – витягає одну ногу вгору, піднімається на носочок іншої фігурної ніжки. Кінчик світлого хвоста мете килимок для йоги.
Вона – що? Гола?
Завмираю, спостерігаючи за плавними рухами.
Та ні – світло-персиковий комплект зливається зі шкірою.
Сідаю на пісок в півоберта до цієї гнучкої кішки. Типу я на світанок над морем задивився. Ага!
Я поводжуся як маніяк? Зовсім трошки… А можливо, я просто оцінюю систему, за якою дівчина займається? Може, я хочу ось так само… Ов-ва! Красиво…
Ні, справді. Додам і собі розтяжки, бо я все по силових і залізу. Сподіваюся, ця дівчина мені допоможе. Дуже сподіваюся!
Після чергової витонченої скрутки повертається до мене обличчям, піднімає руки – і я чую сріблястий звук браслетів.
Щоб я жив сто років… Жижка! Знову!
Її очі заплющені. Згинає ніжку, підхоплює за п'яточку і тягне нагору. О…торопіти!
Моя щелепа падає прямо в холодний пісок.
Ти дивись… Вона часу марно не втрачала. Чи може вона й раніше так могла? А хто її знає?
Не я – це точно!
І мені хочеться надавати собі стусанів. Чом було не спитати її тоді ну хоч про щось особисте? Тепер набагато простіше було б підійти та заговорити. А так – у нас, крім роботи, жодних спільних тем. Та й по роботі – вчора наче над прірвою ходив.
А хоча… Щось спільне таки є! Іриска – згадую.
Вона ж у неї з рук їла, мене мало визнавати не перестала. І сумувала за Жижкою по-своєму, по-собачому. Скавучала, що й ну, всюди тягала подаровану Танюхою качку-пищавку. Довелося відібрати та засунути подалі – не пам'ятаю вже куди…
Так, це точно! Таня любить собак. Чому собі не завела? Чи завела?
Ну от і розпитаю сьогодні ввечері. А зараз якось незручно. Бач, дівчина на голові стоїть.
Офігіваю ще трохи від можливостей її тендітного тіла і змотую вудки по-тихому. Йоги, вони зазвичай стримані люди, але Тетянка має повне моральне право з'їздити мені по пиці. Подумає ще, що я за нею стежу.
День тягнеться болісно довго. Підганяю очима стрілки годинника до заповітних цифр.
Вже уявляю, як ми сядемо з Жижкою за столик. Краще маленький, щоб бути ближче. А то я минулого разу і не розглянув Танюху як слід – сидів спантеличений самим фактом її перетворення.
Уявляю, як ввімкну їй відяшки з Ірискою, вона мені про йогу розповість. Ну і взагалі – як романчики свої успішні написала. До речі, про них!
Після відеозв'язку зі своїми – персонал у мене вправний і звик до моїх поїздок. Тож довго теревені не розводимо, уточнюю пару поточних проектів, фіналю планерку і вирушаю до найближчого книжкового.
Зупиняюся біля полиць із жіночим чтивом. Ось вона – Яна Кін.
Книги розставлені на найгарячіших точках – показник успішного автора.
Розглядаю обкладинки. Ім'я вона цікаво у псевдонім переробила.
І себе теж, як виявилося. Он, хахаль її чорноокий як в’ється біля неї…
Згадую їх вчорашні обіймашки. Як спокійно і по-господарськи він торкався моєї колишньої помічниці.
Ти так само віддано біжиш виконувати його бажання, як і мої колись?
Не впевнений – у цій новій Тані відчувається рішучість, внутрішня сила. Коротше, особисті кордони, безперечно, затверділи. Холодність та дистанцію вона вміє тримати.
Чи не я, часом, навчив?
Зітхаю та стягую з полиці її останню річ. "Роз…чарування".
Найкращий спосіб дізнатися людину – прочитати її книгу. Ну от зараз і познайомимося.
На обкладинці зів’яла лілія. Довга ніжка квітки лише трохи не дотягується до калюжки води у формі серця. Наче посилання до Мікеланджелівського "Створення Адама".
Але там передавався імпульс до життя, і тіло оживало, а тут – квітка вмирає. Трохи похмуро для жіночого роману.
Пробігаюся першими рядками.
Мова легка, елегантна, багато свіжих метафор. Усміхаюся, натикаючись на незвичайні порівняння. Чіпляє. Загалом, для жіночого чтива дуже непогано.
Йду на касу, прихопивши ще кілька інших її творів.
Ховаюся від палючого сонця в першій-ліпшій кав’ярні і продовжую вивчати свій улов. Помічаю технічні дрібниці. Шрифт гарний, папір також. Якість палітурки –терпима.
А ось верстальники не допрацювали. Знаходжу пару нерівних рядків і кривуваті переноси слів. Ми зробимо краще – думаю з приємним задоволенням. Але його одразу зносить, наче поривом вітру перед раптовою грозою.
Очі натикаються на знайому фразу. Вона стирчить із тексту, наче іржавий цвях. Перечитую її вдруге, втретє.
«Менше грошей на зарплату – більше на рекламу». І далі: «Зробимо все швидко, поки інтерес до нашого товару не скис, а останні платоспроможні громадяни не розучилися рахувати відсоток знижки».
Це що таке?
Репліку видає якийсь зарозумілий мачо з явним нальотом антагоніста. Дочитую до кінця сторінки. З усього виходить, що цей персонаж – легковажний бабій-бізнесмен, яким зачарована головна героїня.