2 - Помічниця

Тоді

Обводжу поглядом штат своїх підлеглих.

– Хто ще не знає, мене звуть Руслан Альбертович Савелін. Відсьогодні я ваш директор та головний редактор. Ваші особисті справи я читав, результати роботи бачив. Скорочення не планую. Але зміни у видавництві відбудуться.

Соваються на стільцях, шелестять блокнотами – хвилюються.

Правильно, панове, робота нас чекає колосальна. З контори, що друкує ширвжиток, у преміальне видавництво з великим ім'ям. Принаймні такі у мене амбіції. План дій та стартовий капітал в наявності. Отож, розпочнемо.

– Мені потрібні річні та квартальні звіти з продажу за весь час.

– Одну хвилинку, мій асистент зараз готує копії, – яскрава білявка.

О! Це мій менеджер-продажник. Здається, Марія? Симпатична.

Стильне каре, брючний костюм, ненав'язливий макіяж. Кулон-крапелька грайливо поблискує у вирізі блузки.

– Якщо загалом, Руслане Альбертовичу, то тенденції у нас…

Помахом руки зупиняю її на півслові.

– Я дочекаюся документів. У мене, знаєте, зоровий канал головний.

Загалом їх показники я і сам уявляю. Сім років самовідданої праці на великого монополіста в галузі не проходять даремно – чуйка розвивається чудова.

Але мені хочеться деталей.

Ну і, зовсім трошки, тицьнути стильняжку її милим носиком в помилки. Виправиться – залишу. Не впорається – доведеться міняти. Хоча така стала б у нагоді на виїзних зустрічах…

Оцінюю її «особистий арсенал», що випинається з блузки, на впевнену трієчку. Вона помічає мій погляд і глибоко зітхає, збиваючи мій робочий настрій ще дужче.

– Кхм… тоді давайте графік запланованого друку та список позаштатників.

Бухгалтер і випускаючий редактор знову переводять стрілки на того ж ефемерного асистента.

Чудово!

А ви мені тоді якого біса здалися, шановні?

Відходжу до вікна і тихо закипаю, усвідомлюючи всю глибину майбутньої роботи з персоналом. Але часу збирати нову команду я не маю. Гаразд, мотивуватимемо цих…

За спиною грюкають двері – розвертаюся. До кабінету влітає маленький вихор. Хоча… з “маленьким” я промазав. Цілком собі повнорозмірний ходячий маскарад та оркестр в одній особі. Кругленькій та рожевощокій.

Пухкі ручки увиті браслетами та якимись феньками. Все це барахло дзвенить і брякає, поки це чудо звалює на стіл аркуші, папки, конверти та ще якусь фігню.

Замружуюся від яскравості, що пропалює сітківку.

На дівчині туніка у великі квіточки і жовті лосини. Два біляві хвостики перев’язани резинками. Ну просто дитячий садок!

Чудачка поправляє окуляри в рожевій оправі і застигає, зустрівшись зі мною переляканим поглядом.

– Ой… вітаю…

– А це, підозрюю, і є помічник. Тобто помічниця.

Колектив мляво підтверджує.

– Чому я не бачив Вашої особистої справи? Кому саме ви асистуєте?

– Мені, – піднімає руку «впевнена трієчка». – Тетяна ще проходить стажування. Ти спізнилася. – Вичитує підлеглу взагалі не знижуючи голосу. – І я просила підготувати документи наперед.

– Так, вибачте, я вчора все зробила, просто в принтері папір закінчився, довелося збігати, а там була черга.

Падаю в крісло і тру пальцями прикриті очі. Відмінний початок, Рус! Просто супер. У твоєму видавництві навіть з папером проблеми…

За сорок хвилин відпускаю всіх.

Колишній керівник забрався разом із секретаркою, тому особистого помічника я не маю, а кави хочеться… ну просто до нестями.

Вирушаю на місцеву кухню та вмикаю чайник. Судячи з відкладень на його боках, старенький пережив всесвітній потоп. Електричний пристрій завиває та якнайкраще передає мій внутрішній стан.

Зціпивши зуби розмішую у горнятку розчинну каву. Цукру ніде немає, меду – і поготів. Відсьорбую. Е-ех…

Це тобі не преміум кавоварка з віддаленим керуванням і регулюванням висоти молочної піни. Я б міг таку сюди поставити, та й офіс зняти просторіший… Але набагато більше мені кортить звозити книги власного видавництва на Франкфуртський ярмарок. Тому всі вільні кошти вже вкладено. Саме в цей допотопний чайник і товариство, що додається до нього. Перемагаючи обурення смакових рецепторів п'ю свою "каву".

– Дозвольте, я на хвилинку.

У вузький прохід між столом і холодильником втискується ходячий квітник. Я відступаю до вікна, поки асистентка гримить дверцятами шафи, заглядає в холодильник і щось бурмоче.

– Таня, так?

– Угу.

– Цукру немає, якщо ти його шукаєш.

– А я знаю. Готувала звіти та не встигла купити. Зараз сходжу.

– Ти забезпеченням теж займаєшся?

Киває. Окуляри сповзають від різкого руху, і маленький пальчик швидко повертає їх на місце, засліплюючі рожевим перламутром.

– Сподіваюся, хоча б підлогу тут миє хтось інший?

– Ну… Взагалі-то так, – червоніють її щоки. – Але коли дощ чи сльота… і лише біля входу…

Атас! Оце стажуваннячко у людини! Мої перші кроки в кар'єрі вже не здаються мені надто героїчними.

– І давно ти стажуєшся?

– Майже п'ять місяців.

– Скільки?!

– Марія Михайлівна не завжди задоволена моєю роботою, я й сама знаю, що не дотягую… Продажі не зовсім моє. Але я надзвичайно радію можливості тут працювати. Розумієте, – смикає край своєї туніки кольору "вирви око", – я в літературному вчуся, заочно. Та мені хотілося б на посаду помічника редактора, але…

– То у чому проблема? – дивлюсь у вікно, намагаючись перебити сірістю асфальту кольорові кола в очах.

– Поки що у штаті немає вільної ставки на цю посаду.

– А! Ну так. Ти ж бухгалтеру теж допомагаєш, – згадую її активність на зборах.

– Тільки набираю деякі документи. Мені не складно, – знизує плечима, сколихуючи просторі квіткові лани.

Зітхаю і прикидаю залишки бюджету.

– Друкуєш швидко?

– Наосліп. Триста чотирнадцять знаків за хвилину.

– Годиться… Знаєш, де поруч гарна кав'ярня?