1 - Перше враження

Відтягую комір сорочки. Клята спека! Скидаю сумку з плеча і втомлено завалююсь на високий готельний матрац.

Все заради тебе, таємнича Яно Кін!

Трохи охолонувши під подихом кодиціонера, збираюсь у душ.

Намилююсь засобами з фірмових пляшечок і прикидаю, як вписати жіночий роман у стиль мого видавництва.

В “Паперовому Віці” трохи інший профіль.

Але хто відмовиться від Даніели Стіл місцевого ґатунку? Тільки лінивий, а Руслан Савелін до таких не належить.

До того ж кортить побачити цю курочку рябу, яка останні кілька років несе добірні золоті яйця-романи. І я хочу її наступний шедевр!

Витираюсь білим рушником, коли чую сигнал вхідного.

Павло Егорович Шульц. Це її агент.

– Про зустріч не забули, Руслане?

– Ні. Збираюсь.

– З договором не давіть одразу. Вони цього не люблять.

– Вони? – піднімаю брови.

– З нею буде помічник чи, я так і не розібрався… довірена особа.

– А, ну добре, – розстібаю чохол та витягую офіційний костюм.

Чорт, зварюся ж в ньому! Але перше враження можна справити лише один раз.

– Ви навіть не уявляєте, як вам пощастило, – белькотить Шульц.

– Як? – уточнюю, влізаючи у свіжу сорочку.

– Та це ж, може, остання нагода побачити її, так би мовити, живцем…

– Як це розуміти?

Агент відкашлюється та переходит на змовницький тон:

– Річ у тім, що панночка збирається заміж за якогось іноземця. Вже найближчим часом планує перебратися за кордон, тож… Але я вам нічого не говорив!

Гмикаю, застібаючи ремінь на брюках.

Ну і що тут такого? Хтось одружується, а я ось – розлучився.

Пересмикую плечима від згадки про колишню. Стильне каре, красиві очі, зваблива фігура – в дівчини був повний комплект. Ненажерливі адвокати також, як виявилося пізніше.

Віджала Машка добрячий шматок моїх нервів і грошей, не зважаючи на те, що блондинка.

Та й фіг з нею! Головне, що з моїх мізків злізла. А справи я швидко виправлю.

Мені Яночка Кін допоможе, правда?

Я ж сподобаюсь тобі, загадкова підкорювачко жіночих сердець?

Якщо вона хоч трохи симпатична, включиться мій невідмовний чоловічий магнетизм і закрутиться у нас гарячий курортний… Ох, ні. Невдача. Вона ж заміж зібралася... Тоді просто співпраця.

Ось, дивись, який я зразковий видавець!

Зачісую ще вологе волосся назад, наношу легкий парфум і викликаю таксі до потрібного ресторану. У невеликому курортному містечку їх – як сторінок у дитячій книжці, і всі недалеко від центру. Можна було і пішки. Але мій парадний костюм та місцевий клімат не створені одне для одного.

На місце зустрічі з'являюся навіть раніше.

Павло Єгорович вже тут. Потискаємо руки.

Займаю найзручніше місце за столом – спиною до стіни, обличчям до входа. Замовляю м'ятний чай з льодом, підключаю інтернет до ноута і завантажую робочу пошту.

Як завжди – купа рукописів від літературних самородків. Вперті які. Ну не працюємо ми з ноунеймами! А вони і далі невтомно надсилають свої талмуди. На автоматі відправляю все в кошик.

А це що? З нової адреси… Марія Крамор.

Бісить!

Ми вже понад рік розлучені, але благовірна не дає про себе забути і знову чогось вимагає.

Але хоча б в електронному вигляді – наживо зустрічатися з Машкою я не налаштований взагалі. І на фарбованих блондинок тепер стійка алергія.

Ну давай подивимося, що ти вигадала вчергове.

Натискаю на “ентер” і прозріваю…

Що ти хочеш?

Іриску?!

Згортаю віконце пошти та впиваюся очима в заставку. Ось вона – моя хороша.

Мчить під дощем, карамельна шерсть стирчить на всі боки, язик на плечі. Іриска… Золотистий ретривер.

Можливо єдина істота жіночої статі, за винятком моєї мами, яка любить мене не за гроші, зв'язки у друкарському світі та підкачані метр вісімдесят

Навіщо вона тобі, Машо? Ти ж ненавиділа доглядати за нею. Згубиш собаку, аби лишень насолити мені?

Не віддам!

– Руслане Альбертовичу, час, – ніяк не влаштується навпроти мене метушливий лисуватий чоловік. 

Роблю ковток крижаного чаю – від м'яти приємно німіє піднебіння. Закриваю ноут і намагаюся налаштуватися на майбутню розмову.

– А чого ви так нервуєте, пане Шульц? – питаю в пітніючого очкарика.

Ну так, професійний дефект багатьох редакторів, письменників та інших. Я в цьому випадку – рідкісний виняток.

Агент обмахується хусткою і вдесяте поправляє розкладені на столі книжечки меню.

– Не з'їсть же вона нас?

– Ні, вона пескетаріанка.

– Хто?

– М'ясо не їсть, лише рибу.

– А! Ну то маємо вціліти. А як вона взагалі із себе? Це така рідкість, коли автор не хоче засвітитися, – розмірковую вголос.

– Ми ще не зустрічалися.

– Стривайте, як це?

Овва… Щось мені це вже не подобається. Схоже, кралечці є що приховувати. А може це взагалі татуйований амбал? Чи колектив авторів? Таке часом трапляється.

– Ми спілкувалися через її… ем… довірену особу, про яку я вам говорив. А ось і він!

Агент підводиться і киває якомусь урюку. Кучері, темна шкіра, закордонна усмішка на півобличчя. То це її наречений?

На турка схожий. А за ним…

Щось невагоме. Рожеве. У широкому білому капелюшку.

Дивлюся, як погойдуються світлі кінчики волосся – натуральна блондинка. Худенька. В руках смішна сумка у формі мушлі.

Смагляві лапищі впевнено і владно стискають її талію, а мене накриває чимось в'язким і тривожним, у вухах виразно бухає пульс. Від спеки, чи що?

Турок тягнеться своєю випещеною ряхою до обличчя дівчини, але в останній момент смикається і відволікається на телефон. Дивиться на годинник, киває і неохоче відпускає рожеву фею.

Згоден… Таку я теж тримав би ближче до себе.

Спостерігаю, як таємнича і успішна зірка сучасної літератури наближається до нашого столика.

З кожним її витонченим кроком у груди забивається довгий голодний цвях. Тому що… я впізнаю її!