Розділ 2

Ті, що втекли

      Першим документом, який Лія попросила повісити на дверях ізоляційного сектора, був не наказ Ради, не медичний протокол і навіть не попередження про особливий режим доступу. Це був звичайний аркуш паперу, списаний нерівним почерком Оррена Вала. У кількох місцях маркер продавив волокна так сильно, що чорнило проступило на звороті.

Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ МОЄ МАЙБУТНЄ «ТАК» АВТОМАТИЧНО СКАСУВАЛО МОЄ ТЕПЕРІШНЄ «НІ».

Нижче Лія дописала дрібніше:

ЯКЩО ПІЗНІШЕ Я ЗМІНЮ РІШЕННЯ, НЕ ВВАЖАЙТЕ ЦЕЙ АРКУШ ДОКАЗОМ, ЩО МАЙБУТНІЙ Я ПОМИЛЯЄТЬСЯ. СПОЧАТКУ ПЕРЕВІРТЕ, ЧИ МОЖУ Я ПОЯСНИТИ, ЧОМУ ПЕРЕДУМАВ.

Рейн стояв перед дверима вже кілька хвилин, перечитуючи обидва записи. Його дратувало не те, що він не розумів змісту. Навпаки — розумів надто добре. Оррен ще до прибуття на Астрею припускав, що одного дня може хотіти зовсім іншого, і просив не дозволити майбутньому собі автоматично перекреслити попереднього. Але якщо людина справді має право змінюватися, то й перетворювати стару записку на довічний наказ теж не можна.

Кіара деякий час мовчала поруч, а потім не витримала.

— Скільки ще дивитимешся?

— Не знаю.

— Я не питала, чи ти знаєш. Я питаю, скільки ще ти стоятимеш перед дверима й намагатимешся знайти в одному аркуші відповідь на проблему, яку навіть Оррен не зміг вирішити.

Рейн нарешті відвів погляд від паперу.

— Ти сьогодні особливо підтримуєш.

— Хтось мусить. Як око?

— Двадцять сім.

— Двадцять шість.

— Сейла сказала двадцять сім.

— Учора. Сьогодні ти ще не проходив тест.

— Ти жахлива людина.

— Жива.

Рейн трохи подумав.

— Аргумент.

За дверима Оррен спав. Сейла дала йому звичайне заспокійливе — препарат, який десятки років використовували на Астреї. Ніякого R, жодного польового контуру, нейроінтерфейсу чи автоматичної корекції мозкової активності. Сам склад препарату вона перевірила чотири рази на двох різних аналізаторах, а потім відкрила нову упаковку й перевірила ще раз. Після Карона, Свідків, Розломів і Стабілізації слово «звичайний» уже саме по собі потребувало доказів.

Сейла Мор вийшла із сусіднього медичного боксу й одразу зрозуміла, чому вони стоять перед дверима.

— Він спить. Пульс нормальний, дихання рівне, жодної незвичайної польової активності я не бачу. Але якщо ти зараз спитаєш, чи він «досі він», я тебе вижену.

Рейн підняв руки.

— Я навіть не встиг.

— Зате я вже знаю твоє обличчя.

Кіара кивнула.

— Підтверджую.

— Ви обидві сьогодні нестерпні.

Сейла подивилася на аркуш на дверях і стала серйознішою.

— І все одно проблема нікуди не поділася. Оррен залишив попередню вказівку тоді, коли, схоже, ще міг формувати незалежне бажання. Якщо прокинеться й через годину скаже: «Хочу повернутися до Світу 17», що робимо?

— Не повертаємо.

Лія, яка саме підійшла коридором із планшетом і товстою паперовою папкою, зупинилася.

— Не так просто.

Рейн повернувся до сестри.

— Він сам це написав.

— Так.

— Тоді що тут складного?

— Те, що людина має право передумати. Навіть якщо її попередня версія дуже переконливо просила цього не дозволяти.

Рейн уже хотів заперечити, але зупинився. Найпростішою відповіддю було: попереднє рішення справжнє, бо його воно влаштовувало більше. І саме це робило відповідь небезпечною.

— Гаразд. Не вирішуємо зараз. Але й не віддаємо його назад лише тому, що він після пробудження скаже «хочу».

— Саме. Спершу визначаємо, коли змінилося бажання, що передувало зміні, чи може він сам пояснити причину й чи бачимо ми хоч якісь ознаки зовнішнього впливу. І лише потім говоримо про рішення.

Сейла кивнула.

— Оце вже звучить як медицина, а не як суд над особистістю.

— Ненавиджу, коли ви всі говорите розумні речі одночасно.

— Зате сьогодні поки ніхто не стріляє.

— День ще молодий.

Перші індивідуальні розмови почали приблизно за годину. Лія спеціально не називала їх допитами й встановила кілька правил, які роздрукували та поклали на стіл перед кожною зустріччю.

НЕ ПИТАТИ: «ЧОГО ХОЧЕ ТЕЛЬ-АР?»

НЕ ПИТАТИ: «ЩО ВИРІШИЛИ ЛЮДИ?»

НЕ ПИТАТИ: «ЧИ ПОГОДИЛИСЯ ВИ ВСІ?»

ЗАМІСТЬ «ЩО ВИ ДУМАЄТЕ?» ПИТАТИ «ЩО ТИ ДУМАЄШ?»

П’яте правило додала Тея Марн.

— Якщо людина раптом починає говорити «ми», перепитайте, кого саме вона має на увазі. Іноді слово виходить раніше, ніж ти встигаєш вирішити, чи справді хотів його сказати.

Рейн сидів за звичайним металевим столом без броні. Меч Гарена залишив біля дверей. Кіара пояснила, що так співрозмовникам буде спокійніше, хоча він підозрював простішу причину: вона не хотіла ще одного силового кабелю, перерубаного старим мечем. Лія сиділа праворуч, Тея — навпроти. На столі були вода, папір і два маркери. Ніяких активних сенсорів. За оглядовим склом Сейла бачила тільки основні фізіологічні показники.

— Ти можеш завершити розмову будь-коли й не пояснювати причини, — сказала Лія.

Тея ледь усміхнулася.

— Я вже знаю.

— Добре.

Рейн повернув голову до сестри.

— Мені можна. Почнемо не зі Світу 17, а з Тель-Ару. Що ти робила до зникнення системи?

Напруга в плечах Теї трохи спала.

— Старша диспетчерка східного орбітального кільця.

— Скільки людей працювало під твоїм керівництвом?

— Формально сто вісімдесят три. Неформально, коли щось серйозно ламалося, — половина орбіти.

Рейн усміхнувся.

— Знайоме.

Тея примружилася.

— Ти теж був диспетчером?

— Ні.

— Тоді не знайоме.

За склом Кіара майже непомітно всміхнулася.

Наступні двадцять хвилин вони навмисно не говорили ні про Світ 17, ні про стародавні мережі, ні про Стабілізацію. Тея розповідала про вантажні коридори, три житлові станції, нестачу місць у орбітальних школах, суперечки між двома планетарними урядами й старий імперський податок на енергетичне паливо, який, за її словами, дратував усіх незалежно від політичних поглядів. Саме це й було потрібно: Тель-Ар мав перестати бути назвою на карті й знову стати місцем, де люди працювали, сварилися, платили податки й чекали на вихідні.