Розділ 11

— Це… Це мені? — я переводила погляд з їжі на Павла, а потім знову по колу, не розуміючи, де в цьому всьому якийсь підступ. Він обов’язково мав бути. Це ж Павло. Той самий Павло, який нічого не робив просто так.

Тобто він не кинув мене тут наодинці з роботою? Він почув, що я голодна і замовив їжу? Це не сон? Мені ж не ввижалось?

Я кліпала на нього. І впевнена, що виглядала дивно. Але не могла повірити, що він зробив щось для мене.

Це було так на нього не схоже.

— Ти тріснеш, якщо з'їси це все сама. Їжа не тільки для тебе однієї. Це нам обом.

— Так смачно пахне, — я принюхувалась немов собака. Перехилилась через стіл, аби всунути носа в пакет, та побачити, що він взяв. Мій колега засміявся помітивши те, як сіпається мій ніс. 

— Я взяв нам піцу “Мисливську” та два теплі салати з телятиною. Сподіваюсь в тебе немає харчових алергій.

— Ні, мені пощастило. Я всеїдна, — я ледь слиною не вдавилась, поки чекала щоби він все розкрив. Бо тягнутись самій за їжею, якою пригостили було трохи неввічливо. Ну так мені бачилось.

— Це твоє, — він підсунув до мене коробочку з салатом, а сам вже тягнувся за шматочком ароматної піци. 

— Дякую. Чай, каву? — раз вже він подумав про їжу,  то я вирішила запропонувати напої.

— Чай. Зелений. Дякую, — і  все це сказав з набитим ротом.

Увімкнувши чайник, який заглушував звуки мого шлунку, я попередньо потерши руки, прийнялась вечеряти. 

— Тобі ще багато? — поцікавився раптом.

— Та я ж тільки почала,— підняла на нього здивований погляд. Оце так, не встигла це піцу до рота піднести, як він вже скупиться.

— Я про роботу, Шовкова, — важко зітхнув.

 — Та ще три компанії та буду закруглятись, бо завтра точно нічого робити не зможу, — пережувавши відповіла йому.

— Я можу взяти їх, доробляй те, що зараз перевіряєш і йди додому.

— Ви для того вечерю взяли? Щоб відправити мене додому? — я відкладала прибори та відволіклась аби налити нам ароматного чаю.

— Боюсь карми, — серйозно так мовив. —  От твій кит сьогодні помер, а я потом за це відгребу десь.

Я хвилини дві думала, що він мав на увазі, аж потім до мене дійшло, що він про шлунок пожартував. Ну точно перепрацювала. 

— О-о-о-о-о, Шовкова, ти так на жартах гальмуєш, а як же ти роботу виконуєш? — глянув на мене Павло.

— З останніх сил, — приклала руку до серця.

— Воно і видно, — захитав головою. — Отже, допивай свій чай і чимчикуй додому. Я сам тут закінчу. Бо відчуваю, що таким темпом завтра ще муситиму переробляти за тобою.

— Я н-нормальна.

— Не маю в цьому сумніву. Але йди вже додому, не мозоль мені очі.

Я підозріло на нього глянула. Чому він мене раптом вирішив відпустити? Хотів десь напакостити? Ні, йому довіряти точно не варто було. Чи варто? Додому хотілось, а роботи було ще багато. До того ж у нас було лише завтра. Бо післязавтра мала відбутись та сама поїздка в гори.

І яке ж рішення мені варто було прийняти?

Дока я думала, Павло часу не втрачав, та тягнув до себе останній шматок піци. Я тут же спохватилась, зупинивши його руку. Його вираз обличчя в цей момент треба було бачити. Ніби маленький хлопчисько, якого застали зненацька.

— Що? — здивовано перепитав.

— Треба ділитись, я теж хочу, — Господи, треба було його сфотографувати. Його очі ледь з орбіт не повипадали. Що таке? Я теж була голодна. До того ж я сьогодні непогано попрацювала.

— Та він один залишився.

— Нічого, ми його навпіл розріжемо. Тим паче ви замовили з сирними бортиками. Отже, я заберу собі більшу частину, — говорила я поки тримала його руку та  діставала ніж з шухляди.

— Ти не заслужила більшу частину.

— Ей, я заслужила всю піцу.

— Для того аби навернути її цілу, ти мала всю роботу від мене забрати, а не на мене перекидати.

— Досить нити, й так вас забагато. Не упирайтесь, я ж хочу як краще, — я вказала йому на коробку, аби він поставив шматок вниз.

— Це буде шкідливо для твоєї фігури, — надав останній аргумент, але він був не дуже переконливий.

— Моїй фігурі нічого не загрожує, — я уважно розрізувала шматочок, так, аби йому дістався менший.

Павло в той час, відсунувся назад, а потім нахилився вбік, оглядаючи мене з ніг до голови.

— Я б так не сказав. В тебе є потенціал.

— Потенціал до чого? — не зрозуміла його слів. Це він про роботу, чи про що?

— Ну, сідниці такі нічого собі. Пристойні. Один шматочок не завадить, але треба тримати себе в руках і більше рухатись, бо наслідки будуть незворотні.

Я не зрозуміла. Це що… Це він мене образив зараз? Це він хотів сказати, що я товста? Я вперлась в нього поглядом надіючись, що він забере свої слова назад, але ж ні. Це вперте та нахабне створіння мовчало. Хто говорить жінці, що вона товста? Тим паче, що це не його жінка. Він що мазохіст якийсь?