Розділ 10

Офіс спустів дуже швидко. Люди тут не поспішали затриматись. Ніхто не хотів перепрацьовувати, бо за це не платили.

Навколо мене вже не залишилось людей. Нічого не миготіло, ніхто не клацав по клавіатурі. Тиша як розслабляла, так і вводила в напругу.

— Ти залишилась? — виглянув зі свого кабінету Павло, частково показуючись. Він рукою схопився за двері, навалившись на них.

— Угу, — я на секунду підняла на нього очі. Але я ще не закінчила, і навряд чи за наступні години дві впораюсь.  — Куди я могла подітись?

— Хтозна, я думаю тобі подобається робити мені щось на зло, — саркастично мовив. 

— А потім сидіти тут я дурепа з вами та роботу виконувати, егеж? О це так вам на зло зробила. І не причепишся.

Я потерла свої очі пальцями, бо від втоми та постійної роботи з комп’ютером вони нещадно пекли. Але я - та яка дуже рідко користувалась косметикою забула про те, що саме сьогодні мені закортіло нафарбувати вії. 

Краєм вуха я вже чула сміх Павла. Уявляю, яка картина йому відкрилась. Принцеса мальована. 

— Дуже смішно, — буркнула.

Діставши невелике люстерко з сумки, я підтвердила свої здогадки, що елегантно потерти обличчя в мене не вийшло. Чорні кола під моїми очима були такими яскравими, якими не були мої вії. І як це працює?

Ні, тут серветки не допомогли б. Тільки вода. Мені нічого не залишалося, як піти до вбиральні аби там привести себе до людського вигляду.

— Ну і красуня, — промовила до дзеркала, як тільки побачила своє відображення.

Я не подумала про те, що доведеться змивати макіяж, і не мала потреби брати з собою ніяких засобів для цього зняття. Саме тому я мусила вмиватись звичайним милом для рук, що було у вбиральні. Моя шкіра мені за це точно не подякує, але що є - те є. Треба було якось викручуватись.

Абияк змивши те, що я впевнено називала макіяжем, вже понуро плелась до свого столу. Правду кажуть, що треба працювати, коли є запал. Я тому живе підтвердження. Вартувало мені відлучитись всього на десять хвилин, а бажання працювати вже десь зникло. Чи то його і не було.

— Шовкова, — крикнув Павло зі свого кабінету. 

Ні, він знущався з мене. Почув, що я прийшла? Так і знала, що треба було тихіше йти. І чого це він кликав мене до себе? Що це за звичка така? Начальник великий, чи що? 

— Я вам що собачка? Якщо хочеться щось сказати - підходьте,  а не кричіть на увесь офіс.

— Так нікого ж нема, — здивувався чоловік.

— Саме тому ви вирішили, що це ваш зірковий час?

— Аякже. Сидів і мріяв лиш як би це молоденьку колегу офісом поганяти.

— Щодо молоденької - дякую,  а от щодо поганяти, то це залиште при собі.

Я стояла у дверях з втомленим виглядом. Було не весело, напевно це і називали дорослим життям. Павло перебирав папери, які я для нього залишила та не підіймав на мене голови. Навіщо тільки кликав, питається?

— Побачимо ще, — якось непевно відповів чоловік.

— Що таке? Чого кликали?

— Це увесь об’єм, що мені треба зробити? Чи є ще щось? — я не зрозуміла чи він серйозно говорив, чи  з сарказмом.

— Все,— пробурмотіла. — І заради цього я відволіклась від роботи?

— Угу, — чоловік підніс до рота олівець та трішки його надгриз. — Заради цього “тандем” - пам’ятаєш?

— О, Боже, серйозно? — обурилась та пішла до себе,  а потім, в самих дверях,  вже тихіше додала. — Сподіваюсь, ти ніколи не станеш начальником. Від тебе люди повтікають.

— Шовкова, і це я також чув, — не піднімаючи голови промовив.

— Я так і планувала.

— Невже знову? — зацікавлено поглянув на мене Павло, а я знизала плечима.

— Так, хтось же має вам правду казати.

— Ви з Коломійцем чудово справляєтесь з цим завданням, — хмикнув він.

Я не знала чи варто було на це відповідати. Чи варто взагалі витрачати час на пусті балачки?  Тим паче з ним. Тому мовчки повернулась до роботи. Якщо він мене не тривожитиме, то за години чотири точно впораюсь.

Ну я на це сподівалась.

Павло б не був Павлом, якби відстав від мене. Він викликав мене ще тричі, і всі ці виклики були з абсолютно безглуздих причин.

— Шовкова,  друга частина документів по “Сойбуд” в тебе? — я вже знала, що він попросить мене їх принести, або знайти, навіть якщо вони були  не  в мене.

Я точно пам’ятаю, що конкретно по цій компанії  я всі документи йому віддала.

Власне так і було, я знайшла їх під завалами інших тек.

Тепер залишалося лише здогадуватись то він від втоми був таким неуважним чи навмисне мене ганяв, так би мовити,  виконував задумане?

А останнього разу, як він покликав мене до себе, бо захотів аби я забрала від нього ті документи, які він вже перевірив. Ну точно знущався. Хіба сам не міг цього зробити? Таке відчуття, ніби навмисне відволікав мене від роботи, аби завтра перед керівництвом виставити мене в поганому світлі.