Розділ 9

— Шовкова, твою наліво, — гучно, дуже гучно прозвучав серед офісної тиші голос Павла.

Та що я знову наробила? Все ж ніби нормально було. Працювали  три тижні нормально, без сварок. Це ж треба в останній тиждень перед поїздкою все спаскудити.

Інстинктивно я втиснула голову в плечі, ніби він наді мною стояв і  в будь-який момент затріщину міг дати.

З-за своїх моніторів в мій бік висунулись декілька мордочок аби дізнатись подробиці. Я б і сама їх хотіла дізнатись, але без шкоди для мого життя і здоров’я.

Піднявшись на ноги, та понуро опустивши голову, я направилась у вже ставший ненависним для мене кабінет. Там, розвалившись на робочому стільці, спокійно попивав каву Андрій. Щасливчик, це не його зараз сваритимуть. І впевнена ж, що ні за що. Хлопець посміхнувся мені, та підняв один кулак догори, бажаючи успіху. 

Який тут успіх, коли на роботі був він - “містер скалка в дупі”?

— Що сталось? — притулилась до пластикової перегородки та глянула на нього. Сподівалась, що він помітив в моєму погляді, те що я хотіла йому сказати і яким маршрутом відправити?

— Що сталось? — перепитав обурено Павло, піднімаючись на ноги та пальцем тикаючи в гору паперів. — Ти питаєш що сталось? Чому ці всі папери повернулись до мене, га? Мені, що самому це все перевіряти?

— А що ви хотіли, Павле Олександровичу? Кінець року, я сама не встигаю. Віктор Семенович сказав передати частину вам, раз ми з вами працюємо в тандемі, —  я склала пальці гачками та якомога байдуже знизала плечима. Мовляв, це не я вирішила, хочеш висловлювати претензії - вже знаєш кому.

— Ну ти… — він з усієї сили зціпив зуби, так, що здавалось вони от-от посиплються, так стримував лайку, що вже просилась назовні.

— Хто?

— Хороша ти дівчинка, Шовкова. В мене дупа в милі з цим вашим “кінець року”. Як накажеш мені розгрібати всі ці твої творіння?

Він якось безпорадно обвів руками прекрасну картину з папірцями. Але я не могла допомогти. Сама працювала з останніх сил. Тільки не ночувала на роботі, щоб хоч якось вписатись в план. І тут Семен Вікторович з його пропозицією. Я ж то думала, що він поставить до відома свого підлеглого. А ні, залишив цю невдячну розмову для мене.

— Я сама не встигаю. А у вас тут цілий відділ.

Я очима обвела всіх присутніх, які ледь кавою не подавились, коли почули мене. А що таке, панове? Як дупу просиджувати, так вони перші, а як колезі допомогти - зась?

— Який відділ? У них інша робота,— звузив свої оченята та звів брови на переніссі. Який сердитий. Страшно стало.

— Так, між іншим, — вигукнув Андрій з-за своєї чашки.

— І яка це така робота? Каву пити? — я повернулась до нього.  Чоловік явно не очікував такого нахабства від новенької. Бачила, що він вже пожалкував, про те, що двома хвилинами раніше думав мене підтримати.

— От зараза, — сміючись мовив він, розкручуючись на стільці.

— Шовкова, — поклацав пальцями перед моїми очима Павло. — Ти коли такою нахабою встигла стати?

— У мене був гарний учитель, — відрізала. Ображати вони були всі мастаки. — Я сама не впораюсь, доведеться залишатись після роботи. Що я й так роблю періодично.

— Ой, не скигли, я тебе прошу. Залишатись, так залишатись. Отже, залишимося вдвох, раз ми вже працюємо в тандемі.

От жук, мені мої ж слова повернув. А я ж тільки розслабилась, надумала відпочити ввечері, сходити з дівчатами в якесь кафе. Або ж з батьками врешті-решт. Вони ж скоро забудуть як я виглядаю, а все через цю кляту роботу.

—  Але ж…

— Ніяких але, — він повернувся до свого стільця, втомлено падаючи на нього.

— Я мала плани на вечір.

Павло знайшов свої комп'ютерні окуляри та знову на себе їх надягнув.

— Вважай, що вони змінились.  Я твої плани на сьогоднішній вечір. Можеш бути вільна.

Якби поглядом можна було вбивати, то він би вже давно був мертвий. Так сильно я метала в нього іскри.  Як можна було бути одночасно таким гарним та дратівливим? Як це в ньому поєднувалось?

— Я не буду залишатись, — процідила. — Не сьогодні.

— Джульєт, мені байдуже, що ти там за розважальну програму на сьогодні собі задумала, — на секунду глянув на мене чоловік, а потім знову відвів очі до монітора. — Але робота є робота. Сьогодні тебе розважатиму я.

Я ледь очі не закотила.

— Угу, вже бачу, як ти мене розважатимеш, — повернулась, аби піти до себе.

— Бурмочи тихіше, тебе всі почули, — наостанок кинув мені Павло, після чого хлопці в кабінеті засміялись.

Півні, бляха. 

— Так і планувалось, але, добре наступного разу тихіше скажу.

За моїм столом мене чекав сюрприз.

Тільки його не вистачало для повноти картини. А чого горгону не привів і охоронців з першого? Олексій розглядував мою чашку з Пороро, повертаючи її то в один бік, то в інший.

— Жива? — запитав, як тільки помітив, що я наблизилась.