Розділ 5

На мій стіл впала товста тека з паперами. Я підняла голову доверху, а наді мною вже стояла її величність - пані Горгона.

Вона  своїм наманікюреним нігтем впиралася в теку та притискувала її до столу. Жінка, сьогодні була вигадлива у своєму образі: одягнена в облягаючу бежеву шкіряну сукню, вона призігнулася до мене, тим самим відкрила огляд всій чоловічій половині відділу на її округу філейну частину.

Яскраво червона помада на губах сліпила мене, однак я старалася триматися стійко. Я не була прихильником упереджень, але такий колір на ній виглядав вульгарно.

— Що це?

— Твоє перше завдання. Вивчи ці документи, перевір контрагента та передай на перевірку у відділ договорів. 

Вона повернулася до мене спиною і вже була готова піти, як я зупинила її:

— Кому саме я повинна віддати ці папери? — Жінка глянула на мене як на дурненьку.

 Що на цей раз? Нормальне ж питання.

— Павлу віддаси, це його договір.

Я вихнула глибше, спробувала зібрати свої думки й зосередитися на роботі. Та вона мені ніяк не хотіла вдаватися. 

Ввесь час я, так би мовити, потилицю чухала. І так крутила, і сяк, все не розуміла у чому підступ. І здається, що все у цієї фірми було добре, та щось мене бентежило.

Мені необхідно було лише трохи більше часу, та я прекрасно розуміла, що не равликової швидкості від мене очікували. 

І чим довше я копирсалася в документах, тим сильніше мене з’їдали мої думки.

Не знайшовши нічого, я вирішила завітати у договірний відділ. Хто ж знав, що краще б мені цього не робити. 

— Не підкажете мені, де я можу Павла знайти? — Я зловила одну дівчину, що виходила з приміщення.

— Його стіл праворуч від дверей, ви не помилитесь, в окулярах такий.

— В окулярах? — Все ще сподівалась, що я помилилась.

Щось мені вже не весело. Не вистачало мені ранкової вистави,  ще й  зараз я мушу з ним спілкуватися? 

Чи то Лідія Федорівна спеціально дала мені саме його папери? Та ні, її в ліфті з нами не було.

Маячня якась.

Я потрусила головою, відганяючи від себе погані думки. Врешті-решт професіонал я чи хто?

— Добридень, хлопці, — вони гуртом поглянули на мене.

Напевне не варто було так робити? А якщо вони подумали, що я якась блаженна? Ну навіщо?

Так, добре, короткий вдих, довгий видих, Джулю. 

Я зловила його стіл поглядом та сміливо направилась до нього. Чоловік не звертав на мене увагу, він був заклопотаний своєю роботою.

Ну що за чудо-працівник?

— Павле, у мене в обробці були ваші документи стосовно договору.

Нуль реакції. Цей чванько навіть погляд на мене не підняв, і вухом не поворухнув.

— Я їх перевірила, — продовжила говорити,  опускаючи теку на стіл.

— Мені не потрібно тут складувати своє сміття. Якщо хочете скинути звіт щодо перевірки - моя пошта у відкритому доступі в обміннику.

Оце так, мої щоки вмить почервоніли, я ж не знала, що вони працюють за такою схемою. Можна було ж пояснити.

 “ Але ти ж і не питала”,  — відповіла сама собі подумки.

— Зрозуміло.

Не сваритися ж мені з ним. 

Я тільки розвернулася, і збиралася, не втрачаючи відчуття власної гідності вийти з кабінету, як почула перешіпки за своєю спиною.

Кожна помилка важко мені давалась. Я могла спокійно реагувати на сварки в особистому житті, ну деякі. Я могла бути спокійною під час сімейних чвар. Та ніколи легко я не могла себе відчути, коли розуміла, що я помилилась. Проте, назвати себе перфекціоністкою я не могла.

Мені нічого не залишалося, як повернутися на своє робоче місце. Та й цього  зробити не змогла.

— Джульєточко,  — наспівуючи, мовив до мене, русявий хлопчина, з яким я вчора познайомилася. Той самий, на якого облизувалась сама Лідія Федорівна. 

Сьогодні, я змогла розгледіти на його обличчі ластовиння, яке, однозначно, надавало йому певного шарму. Не дарма на нього споглядає така жінка, як заступник директора. Харизма, в поєднанні з блискучою посмішкою  робить свою справу.

— Так, — я повернулась до нього, кліпаючи декілька разів, аби відігнати набігаючі, недоречні, сльози.  

— Чув, що ти займаєшся договором Павла? — Олексій, здається, навмисно говорив голосніше, так аби його почули.

— Я не займаюсь безпосередньо договором, вам же це відомо. Я лише…

— Так-так, я знаю, всього лише звичайна перевірка. То що там? — він витягнув голову вперед, аби заглянути в мої нотатки.

Я притиснула теку ближче до грудей. Чесно кажучи, я не знаю чому так зробила. Можливо тому, що не люблю коли мою роботу оцінюють?

Парадокс? Але це правда, до останнього не показуватиму результат виконаного, лише тоді коли притиснуть до стінки страшні дедлайни.