Only Heavens Watching

Світ не просто зупинився. Він розлетівся на гострі скляні друзки, як крижана скульптура під безжальним ударом молота. В ту саму секунду, коли останній подих Одрі зірвався з її губ, у залі храму запанувала смертельна тиша. Це була не просто відсутність звуку, а фізичне відчуття порожнечі, що всмоктувала в себе залишки тепла.

Вони відчули це одночасно. Тонка золота нитка, невидимий зв'язок, що за місяці роботи в агентстві міцно обплела серця кожного з астреївців, обірвалася з сухим, болючим тріском.

Її більше немає...

Ця думка не була логічним висновком. Вона стала фізичним ударом у сонячне сплетіння, вибиваючи повітря навіть з тих легенів, що бачили тисячоліття.

Давид першим розірвав цю нестерпну тишу. Його крик не належав людині — це було гортанне, первісне ревіння пораненого звіра, демонічне відлуння, від якого завібрирував фундамент храму, а тріщини на колонах почали розповзатися швидше.

Його очі, зазвичай сповнені іронії та хитрощів кращого адвоката пекла, миттєво спалахнули багрянцем. Глибока, розпечена кров залила склери, стираючи все людське. Він, який століттями жартував над смертністю своїх клієнтів, який дивився в очі найгіршим монстрам, зараз відчував паралізуючий жах. Давид не міг змусити себе зробити бодай крок до вівтаря. Він боявся побачити її нерухомою. Боявся підтвердити те, що його душа вже знала.

З лютим свистом, що нагадував удар батога, за його спиною розгорнулися величезні крила. Потік повітря від їхнього розмаху здійняв у небо хмару попелу та ошмаття ритуальних мантій.

— НІ-І-І! — знову вирвалося з його грудей, розриваючи саме небо.

Одним потужним ривком він кинувся вгору, пробиваючи напівзруйноване склепіння храму. Каміння сипалося йому на плечі, але він не відчував болю. Давид зник у чорному морі грозових хмар, намагаючись перегнати блискавки та перекричати грім своїм розпачем. Він летів у саме серце шторму, бо тільки там, серед стихії, що руйнувала все на своєму шляху, він відчував себе солідарним із цим жорстоким світом.

Внизу, у кривавих сутінках храму, де повітря все ще вібрувало від відгомонів демонічного крику Давида, залишилися інші. Кассель завмер, наче врослий у каміння. Його зазвичай непроникне обличчя спотворилося від судоми стримуваної люті, перетворюючись на маску з темного мармуру. Він не кричав, його гнів був тихим і набагато небезпечнішим. Пальці стиснулися в кулаки з такою силою, що шкіра на кісточках побіліла, а повітря навколо нього почало густішати й електризуватися. Він відчував кожну секунду, яку не зміг запобігти, кожну мить, коли був занадто далеко. У його мовчанні ховалася обіцянка: якщо він знайде бодай слід тих, хто замовив цей ритуал, Пекло здасться їм милосердним притулком.

Рафаїл повільно опустив голову. Пасмо його чорнявого волосся закрило очі, приховуючи погляд, що наповнився глибокою, меланхолійною скорботою. Він завжди був ближчим до ефірних сфер, чутливим до коливань душ, і зараз він відчував, як простір навколо нього стає в'язким, наче вони опинилися на дні темного океану. Ангел впав на коліна, не в силах тримати вагу власного горя. Він відчував кожну краплю дощу, що пробивалася крізь діру в даху, як сльозу самої природи, яка оплакувала втрачену чистоту. Рафаїл не міг відвести погляду від постаменту — нерухомість дівчини здавалася йому найбільшою несправедливістю Всесвіту.

В той же момент очільник агентства «Астрея», чия воля здавалася непохитною, а плани бездоганними, вперше в житті не знав, що робити. Його меч, як символ влади та сили вислизнув із рук, ударившись об підлогу з різким металевим дзвоном, що луною розійшовся порожнім залом. Він ішов до вівтаря на ватних ногах, наче кожна клітина його тіла чинила опір цій реальності. Кроки були важкими, кожен рух давався з зусиллям, ніби на його плечі раптом опустився весь тягар небесного зводу. Коли він наблизився, дівчина здалася йому занадто маленькою, занадто тендітною на фоні грубого, байдужого каміння. Його ідеальна витримка, що гартувалася віками, нарешті дала тріщину.

Він повільно опустився на коліна. Пальці, які зазвичай тримали долі світів з непохитною впевненістю, тепер ледь помітно тремтіли, коли він торкнувся її холодної щоки.

— Пробач, Одрі... — цей шепіт, ледь чутний у шумі бурі, був сповнений такої гіркоти, яку не повинен відчувати ангел.

Він обережно, наче боявся, що вона розсиплеться на порох, як найтонший кришталь, підняв її голову. Його сльози, наче розплавлене срібло, падали на її обличчя, змиваючи бруд, попіл і засохлу кров. У цей момент він тримав у руках не просто тіло, він тримав свою зруйновану обіцянку захистити її. Свою єдину поразку, яка коштувала йому всього.

Раптом блискавка над головою розколола небо білим вогнем. Сліпучий спалах на мить вихопив із темряви величну і водночас трагічну постать ангела з дівчиною на руках. Мікаель заплющив очі від болю, і саме в цю секунду він відчув це.

Погляд.

Хтось дивився на них згори. Це не було відчуття загрози чи ворожості. Погляд був виваженим, оцінюючим, майже величним. Наче вищі сили спостерігали за фінальним актом драми, вирішуючи, чи варта вона іншого фіналу. Мікаель міцніше притис Одрі до своїх грудей, піднімаючись із руїн храму. Він ішов крізь дощ, не підозрюючи, що там, високо над хмарами, де Давид боровся з власною тінню, доля вже почала ткати для Одрі нові крила.

Вони не бачили, як високо над ними, за межею людського зору, демон із обпаленими крилами продовжував свій божевільний пошук. Давид не слухав логіки. Він не чекав на рішення Шепфа. Він просто любив — так відчайдушно і люто, що сама Смерть зніяковіла перед його наполегливістю.

***

Небо над руїнами храму остаточно втратило милосердя, перетворившись на розлючений океан чорних хмар, що кипіли від люті. Давид не просто злетів — він став частиною цього хаосу, врізаючись у хмари, наче розпечений клинок. Він піднімався все вище, туди, де кисень ставав рідким і холодним, а легені починало розривати від кожного вдиху. Але цей фізичний біль був лише слабким відлунням тієї зяючої, обвугленої діри, що залишилася на місці його серця.