My Beautiful Monster

Ми стояли на самому краї світу, там, де закінчується земля і починається первозданний хаос. Під нашими ногами зяяла чорна прірва. Далеко внизу розлючене море билося об скелі з таким гуркотом, ніби велетенський звір намагався вирвати шмат неба і затягнути його до себе в безодню. Біла піна розліталася бризками, що долітали високо в гору, змішуючись із крижаним дощем.

Вітер бив у груди, вириваючи подих із легень. Він немов кричав своє попередження, дике і несамовите, яке гнало назад, геть від цього проклятого місця. Удалині, поміж змитих густим туманом пагорбів, ледь жевріло старе ірландське селище. Окутане мороком, воно здавалося привидом, що випадково застряг між світами. Ми приїхали сюди за черговим завданням, але вже з першим подихом вітру стало ясно, що це була пастка.

Десятки чорних плащів виринали з туману, оточуючи нас щільним кільцем. Облич не було видно, лише очі, що палали фанатичним, божевільним вогнем під глибокими каптурами. Сектанти повільно звужували простір, чекаючи на наказ свого господаря.

Холодна рука Мора вчепилася мені в горло. Його пальці відчувалися, як мертвий лід, що паралізував гортань. Я задихалася, марно намагаючись вхопити бодай ковток повітря. Підошви ковзали по мокрому, слизькому каменю скелі. Ще один міліметр назад і мене поглине розлючена пучина внизу, яка тільки й чекала на свою жертву.

Я з зусиллям підвела голову, вловлюючи останню крихту контролю над власним тілом, і побачила їх..

Давид, Кассель та Рафаїл.

Вони стояли ідеальною лінією, мов останній рубіж оборони перед лицем самого Звіра. В очах кожного з них палахкотіла лють, готова вибухнути і розірвати цю бурю на шматки. Ще секунда і вони розірвуть Мора на атоми, спопелять кожного сектанта на цій скелі. Але вони не рухалися. Вони завмерли, бо я звисала над урвищем. Будь-який необережний рух, будь-яка спроба атаки і Мор просто розтисне пальці, дозволяючи гравітації закінчити його справу.

Час уповільнився. Дощ завмер у повітрі. Ми застрягли в моменті.

Мор повільно підняв обличчя до грозового неба, підставляючи свою шкіру під удар крижаних крапель, наче приймав болюче хрещення самою бурею. У різких, хворобливо-білих спалахах блискавок його обличчя здавалося восковою маскою смерті, майже нерухомою, позбавленою зморшок жалю чи бодай натяку на людську причетність. Він обвів фанатичним поглядом коло своїх послідовників. Їхні чорні плащі шалено лопотіли на вітрі, нагадуючи крила зграї гігантських стерв'ятників, що злетілися на запах швидкої загибелі. Його голос прорізав ревіння шторму.

— Слухайте подих вічності! — вигукнув він, і крик, змусив навіть грім на мить замовкнути. Сектанти завмерли, перетворившись на нерухомі тіні. — Сьогодні проллється кров на славу Великого Звіра! Сьогодні його крижаний подих змиє з цієї землі вашу нікчемну скверну! Ви просили знак? Ви благали про доказ його приходу? Ось він!

Мор різко, до хрускоту в суглобах, стиснув пальці на моєму горлі. Він виштовхнув мене, змушуючи п'яти зависнути над порожнечею. Там, за моєю спиною, ревіло розлючене море, готове прийняти мій останній подих.

Я не дивилася вниз. Я не бачила фанатиків у каптурах. Увесь світ звузився лише до очей Давида. Він стояв усього за кілька метрів, але між нами наче пролягла велитенська прірва. У його погляді, я бачила власну смерть і нестерпну, випалюючу провину. Це був біль істоти, яка тисячі років вважала себе невразливою, володарем обставин і людських доль, а зараз... він буквально згорав живцем від власного безсилля. Я бачила, як він ненавидить себе за те, що не встиг, не передбачив, не закрив мене своїми грудьми.

Я мимоволі здригнулася, від мертвотного могильного холоду, що струменів від пальців Мора і запрошував в свої смертельні обійми. Давид помітив це і його зіниці розширилися, поглинаючи залишки світла. Демон ледь помітно, майже примарно похитав головою. Цей жест був призначений лише мені. Він бачив мій німий відчай, мій останній вдих, що застряг у горлі.

«Я не дозволю. Чуєш? Не дозволю».

Слова завібрували в моїй свідомості, мов сталева струна. У той момент я зрозуміла, що він знищить цей світ, небо і саме Пекло, але не дасть мені зникнути в цій безодні. Навіть якщо ціною мого життя стане його власна остаточна загибель.

— Ця дівчина нашл ключ, — голос Мора ставав усе гучнішим, перекриваючи навіть гуркіт хвиль, що розбивалися об скелі десь далеко внизу. — Її душа, що роками гартувалася в стражданнях, принижень і болю, є нашим ідеальним інструментом. — Він насолоджувався кожним словом, смакуючи мій страх, наче дороге вино. — Вона відімкне браму, яку ви, нікчемні створіння, так довго й марно намагалися пробити!

Він сильніше втиснув пальці в моє горло, змушуючи мене хрипіти. Погляд Мора був спрямований на його послідовників, які завмерли в екстазі очікування.

— Ритуал почнеться з її останнього крику! — він зробив крок ще ближче до краю, тримаючи мене своєю нелюдською силою ще на кілька сантиметрів далі над прірвою. Під ногами не було нічого, крім солоного туману.

— Заткнися і відпусти її, поки я не здер з тебе шкіру живцем! — рик Давида прокотився над скелями, наче обвал гірської породи. Демон уже стояв у низькій, хижацькій стійці. Кожен м'яз був натягнутий, мов зведена до критичної межі пружина, готова вибухнути в смертельному стрибку.

Його пальці судомно стискалися, і я з жахом побачила, як крізь шкіру проростають довгі, гострі, мов бритви, пазурі. Темрява навколо почала буквально закипати. Чорний, в'язкий ефір піднімався від його ніг, поглинаючи дощові краплі ще до того, як вони встигали торкнутися його плечей. Простір навколо викривлявся, насичений такою кількістю ненависті, що навіть саме повітря ставало отруйним.

Мор лише скривився в огидній, потворній гримасі. Це мало бути посмішкою, але м'язи його обличчя рухалися настільки неприродно, що це більше нагадувало трупне заціпеніння, яке насильно змусили імітувати життя. У його очах не було й тіні страху перед демонічною люттю Давида чи величчю астрейців, там панувало лише хворе, фанатичне торжество істоти, що вже перейшла межу людського.