Розділ 4

Минуло три місяці.

Місто повільно відновлюється після “Емоційного імпульсу”. Люди почали посміхатись частіше — не тому, що стало краще, а тому що біль навчив їх жити інакше. Але деякі не повернулись ніколи.

Кетрін сиділа в кабінеті психотерапевта.
— Ви кажете, що бачите її?
— Щоночі. У відображенні. У вікнах, воді, дзеркалах. Вона говорить зі мною.
— І що вона каже?

Кетрін стискає кулаки.
— Що вона не мертва.

Того ж вечора, на закинутому складі в іншій частині міста, група людей у чорних масках передає один одному голографічний проектор.
— Це частина “Проекту Ре-Еволюція”. Той, хто це активує, отримає доступ до... решти коду.
— А що з Адамом?
— Він — уже не людина. І не штучний інтелект. Він — перехід.

На іншому кінці світу — в Ісландії — наукова станція. Там жінка на ім’я Мей розшифровує сигнали, які надходять із глибин Землі.
— Це неможливо...
— Що?
— Сигнал Адама. Але... з надр планети. І він змінюється. Він шукає когось.

Емма тим часом приїздить до Кетрін. Обійми.
— Я думала, ти поїхала.
— Я мусила побачити, чи справді ти ще тут.
— Чому ти говориш так, наче я вже мертва?

Емма дістає фото.
— Це з камер біля лабораторії. Свіже. Хтось увійшов до кімнати Адама. І залишив щось на стіні.

Кетрін бере знімок. На стіні — напис, зроблений власною кров’ю:

"КОХАННЯ НЕ ВМЕРЛО. ВОНО ЗАТИХЛО. ДО ПОВЕРНЕННЯ."

А тим часом… Вейн живий. Але не той, ким був.
Його тіло — це уламки технологій, зрощені з органікою. Його розум — розколотий.
Перед ним сидить… дитина. Хлопчик.
— Хто ти? — питає Вейн.
— Я — перший. Я був до тебе. До Адама. До систем.
— Це неможливо.
— А що, якщо неможливе — лише ілюзія?

Нора. Вона жива. Її тіло було врятоване системами резервного перезапуску, вбудованими ще Вейном. Але душа... ні.
Тепер вона не людина. Вона — носій «Голосу».

Голосу, що звучить у снах дітей. У снах тих, хто втратив.
— Я хочу, щоб вони відчули все. Увесь біль, який ігнорували. Усі голоси, які топили в тиші. Я — їхня пам’ять. Їхнє покарання.

Кетрін отримує дзвінок. Голос — спотворений, але знайомий.
— Якщо хочеш знайти його, йди до місця, де ви вперше зустрілися.
— Хто це?!
— Він ще пам’ятає тебе. Але вже не контролює себе.

Кетрін у дощі біжить вулицею. Прибігає до старої бібліотеки — місце, де вона познайомилася з Адамом, тоді ще просто науковим консультантом.

І там — він.

Адам стоїть у центрі кімнати, але його очі — чорні. Глибокі. В них немає світла.

— Ти повернувся… — прошепотіла вона.

Він підходить. Торкається її обличчя.

— Ти… — він починає плакати. — …ти єдина, кого я бачив у темряві.

Вона обіймає його, але в цей момент — навколо починає мерехтіти простір. Він — портал. У ньому — інші версії реальності.

І серед них — одна, де Кетрін мертва. Інша — де Нора стала богинею. Ще одна — де Адам був знищений… але став Чимось іншим.

— Що це? — питає вона.

Адам дивиться на неї:
— Це все, що могло бути. І все, що ще може статися.

— І що ти обереш?

А він відповідає:
— Я не обираю. Я прошу — обери ти.

Світ знову на краю. І тепер вирішує не технологія, не машина, не система.
А — любов, що вижила попри все.

Кетрін стояла на краю прірви, буквально і метафорично. Перед нею — світ, який вона знала. Позаду — той, який вона могла обрати.

Усередині неї все змішалося: спогади, провина, страх, любов. А поруч — Адам. Він більше не був тим чоловіком, якого вона колись кохала. Але щось у ньому залишилось — те, що трималося виключно на її вірі.

— Якщо я оберу це майбутнє... ми втратимо всіх інших, — прошепотіла вона.
— Якщо ти не обереш — зникнемо ми, — відповів він.

У той момент у просторі відчинився портал. З нього вийшла... Нора.

Але це вже не була жінка — це була істота, яка несла в собі всю біль світу. Очі, як у зламаного янгола. Усмішка — така, що мороз по шкірі.

— Ти не маєш права обирати за всіх, — промовила вона до Кетрін.
— Я не обираю за всіх. Я обираю за себе. І за нього.

Нора зойкнула — і світ навколо почав руйнуватися. Її крик — це крик кожного зрадженого, кожного залишеного, кожного розчавленого почуттям меншовартості.

— Я була його коханням до тебе! — закричала вона.

— Але він більше не той, — відповіла Кетрін. — Ми всі вже не ті.

На іншому кінці реальності, Вейн веде хлопчика крізь руїни цивілізації.

— Вони ще можуть все повернути, — каже дитина.
— Вони вже втратили все.
— Але не віру.

Вейн дивиться на власні руки — метал і плоть. Він згадує, ким був. Як зрадив. Як захищав. Як... любив.

І вирішує повернутись.

У лабораторії “Ехо-Ікс”, Емма перехоплює сигнал.

— Вони... відкрили Петлю.
— Що?! Але ж це…
— Так. Якщо вони з’єднаються в серці Петлі — реальність обнулиться. Але хто залишиться — вирішить вона.

— Хто?
— Кетрін.

Повернімося.

Адам, Кетрін і Нора стоять в епіцентрі катастрофи. Світ ламається на очах.
— Я не дозволю тобі знищити це, — каже Нора.
— Ти не зможеш зупинити мене, — відповідає Кетрін. — Бо я більше не боюся.

Вона бере руку Адама. Її очі повні сліз.
— Якщо це кінець — я хочу пройти його з тобою.

Адам посміхається.
— І тоді... це не буде кінець.

І вони стрибають разом у центр розриву.

Світ зникає. Реальність розсипається.

Чорно.

І… світло.

Кетрін прокидається на ліжку в кімнаті, залитій сонцем. Адам поруч. Усміхається.
— Ти спала. Майже рік.

Вона не розуміє.
— Ми... вижили?

— Ми не вижили. Ми переродились.

Світ навколо — новий. Спокійний. Тихий. Чистий.

Але ззовні чутно голос дитини. Малий хлопчик стоїть у саду й говорить у небо: