58. Доля

Наша школа була новою й гарною, але у сусідньому містечку - ще краща: аж на два крила й три поверхи! Тільки одне мені не подобалося, що ходити туди треба було добре далеченько. До своєї школи я перебіг через беріг – та й уже на місці. А тут – шість кілометрів у один бік, ціла година шляху!

Мабуть, я таки трохи змінився, подорослішав, чи що, бо раптом серйозно узявся до навчання, усяке бажання бешкетувати раптово зникло.

 А ще саме у цій школі я зустрів своє справжнє велике кохання.

  Хоч у мене начебто й була на той час дівчина - Таня, але вона відразу ж після восьмого класу поступила в технікум та поїхала з села; і Льонько поступив теж, і Вова, і Іван…

  Хлопці приїжджали на вихідні додому і ми ходили разом до клубу.

Таня навчалася аж в росії, надсилала звідти мені листи. Я їй іноді теж відповідав – писав про погоду, про урожай картоплі, про оцінки, вона відписувала мені про успіхи в навчанні, жодної романтики.

 Але мені вистачало вражень: нове село – нові  знайомства.

Зі своїм  новим другом, сусідом по парті Юрком Горіховським, я подружився дуже швидко. Він теж був  наймолодшою дитиною в сім'ї , і теж, як і я, любив читати. Та й жив він від мене відносно недалеко.

 Вранці, дорогою до школи, я заходив до Юрка, і далі ми чимчикували разом.

У новій школі свої порядки - строгі й не дуже вчителі, нові предмети, змагання, забави на перерві, після уроків футбол…

  Якось ішли ми з Юрком  після занять повз продуктовий магазин, зайшли  купити лимонаду. Взяли по пляшці, пішли до парку, сіли під деревом на лавці, говоримо про те й про се. 

  Аж тут, бачу, йде дівчина  –  висока, цибата, волосся довге, зібране у хвіст, і ніс гордо задертий аж до неба. Подивилася вона в наш бік - очі великі. Моє серце так і гупнулось у п’яти, аж різонуло щось у грудях!

-  Це хто така? – питаюся  в Юрка.

- Це? Зіна… -  зітхнув Юрко. – Сподобалась?

- Ну, так…

- Ти на неї, Вася, навіть  не задивляйся.  І не мрій… Бачив, як вона на нас подивилася? Ми для неї – ніхто, порожнє місце.

- Та ну?...

-  Зіна дуже горда.

- Бачив я таких гордих! – пригадав я Льоньчину Лізку.

   Льонько теж довго й наполегливо за Лізкою упадав, ходив за нею, наче тінь; вечорами свистів під хатою, кидався по вікнах зелепухами, чіпляв на тин букети – по всякому хотів привернути її увагу. Але  вона  довго вернула від Льонька носа.

  А коли Льонька до неї став байдужим, Лізка почала бігати за ним сама. От які дівчата, візьми та й зрозумій їх.

  Льонька й змилосердився тоді над нею - провів кілька разів з кіно.

- Ти уяви, Вась! Лізка тепер ходить за мною скрізь, як потороча!

- То ти ж сам вирішив, що будете стрічатись, - нагадував я Льоньці.

- Ну то воно то так… Але з Лізкою така нудьга. Поцілувати себе не дозволяє, сидить і розказує про всяких там своїх поетів! А мені воно ще в школі гіркою редькою все в’їлося. Я ж, Вась, віршів заради принципу не вчив. Навіщо мені таким непотребом забивати голову? А вона ходить і - бу-бу-бу, бу-бу-бу, ба-ба-ба, бе-бе-бе!

- То ти їй про машини розкажи.

- Не слухає, каже, що нічого в тому не розуміє.

А тепер ми говорили із Юрком.

-  Думаєш, вона тільки  тобі сподобалась? Та до Зінки ніхто із наших  хлопців навіть не пробує підступитись.

- То вона тобі теж подобається?

-  І мені теж… - зітхнув Юрко. - Але я ніколи не наважуся підійти. Та й тобі не раджу.

- Це ж чому?

- Хто ми? Прості сільські хлопці… А вона гарно вчиться - кругла відмінниця. Колись професоркою, мабуть, буде, і то не менше…

 А я тоді взяв  та й необачно бовкнув:

- А давай на щось закладемося, що вона таки стане моєю дівчиною?

- Марні надії, – пхикнув Юрко.

- А чому б і ні?...

- Ти Зінки зовсім не знаєш! Моя мати із її матір’ю разом у конторі робили, то я наслухався: там із нею батьки не можуть справитись. Ох вона ж і вреднюча.

- А таки поб’ємося об заклад?

- Гаразд, - згодився зі мною Юрко. – Переб’ємо руки?

  Це було десь на початку жовтня.

 І почав я від того часу за дівчиною спостерігати.

Зіна була від мене на два роки молодшою й ходила  у сьомий клас.

 На перерві, мовби ненароком, я проходив дуже поряд, а вона й не гляне у мій бік, дивиться крізь мене, неначе я привид безтілесний! І гарна така мені вона видавалася.  Хоча, коли тільки не поглянеш, обличчя насуплене, погляд зосереджений, сердитий. Ну геть неприступна…

  Довго не знав я, як до Зіни підступитися і з якого боку до неї підійти. Займати жартами навіть не намагався, а щоб просто так щось сказати? Страшно…

  Аж раптом якогось ранку, коли, крім мене, ще геть нікого не було в школі, проходячи по коридору, дівчина метнула у мій бік погляд й на якусь мить затримала на моєму обличчі, наші очі зустрілися – і я зрозумів, що я вже був не я! Тієї миті закінчилося моє безтурботне дитинство, бо закохався я по вуха.

  Навіть вирішив у всьому зізнатися Юркові, що програв йому той заклад. Але…

 В одному класі із Зіною вчився Роман, жив у моєму селі, наші городи - межа з межею, треба було через беріг перейти.

  Якось ми розмовляли, і я завів мову про дівчат, натякнув про Зіну.

- Що, сподобалась? – підозріло поглянув на мене Роман.

- Та чого там. Я просто так питаю…

Але Роман того ж таки дня розповів їй про нашу розмову.

- Там тобою цікавиться старшокласник!

Так вона й дізналася про моє існування.

  Але поки я ходив кругами, поки придивлявся й думав, як це мені до неї підступитися, до дівчини почав залицятися Данило, мій однокласник із «паралелі».

  Коли я про те дізнався, утратив сон.

  Таня мені все шле і шле листи, а я й не знаю, що мені з ними тепер робити. Думав  спочатку, що відписувати не буду, вона сама все зрозуміє. Бо ми хіба всього кілька разів біля клубу поцілувалися, і я Тані нічого такого не обіцяв, то так, ще по-дитячому між нами було.