57. Бійка

 Здавалося, ми навіть подорослішали за той час - вибрики та бешкетування відійшли на другий план, натомість ми старанно вчилися, тому що намагалися справити гарне враження на своїх дівчат.

  Але така ідилія не могла тривати довго.

 Якогось до клубу завітали хлопці із сусіднього села і – просто посеред сеансу! – почали дуріти. Вони світили ліхтариками по залу, голосно реготіли і плювалися лушпинням від соняшникового насіння. А наприкінці  ще й голосно кпили із дівчат, мовляв, ті справжні селючки. Потім почали декого займати, тому що дівчата у нашому селі були дуже гарні, і на селючок вони зовсім не виглядали, навіть напроти – одягалися за останньою модою і робили сучасні зачіски: їх старші брати та сестри училися у Києві – переважна більшість, і звідти привозили до нас у село і одяг, і журнали, і стиль (у батьків тоді були можливості усе те забезпечити).

 Такого бедламу та зухвальства ми стерпіти не могли. Першим, як не дивно, обізвався Рогалик – він за останніх два місяці виріс аж удвічі, і хоч ще був тонкий, мов тріска, проте голос мав на диво парубочий.

- Ану притихли! – гарикнув Вова. – Сядьте й не заважайте дивитися кіно!

- Хто це там мекече? – обізвався один із чужаків.

- Я зараз поясню, якщо не розумієш, – підвівся Іван.

- Що? Ти нам погрожуєш?

- Хлопці, давайте не будемо роздувати бучу! Заспокойтесь… – каже Льонька. – Вам зробили зауваження, і ще: ви ж не в себе вдома.

- А коли не заспокоїмося, то що?

- То будемо битися, – підвівся вслід за Іваном я.

- Ану ж іди сюди, якщо такий хоробрий! – чужаки таки хотіли бійки, і ми мали відповісти на їх виклик, по-іншому б осоромилися перед своїми дівчатами.

- Ходімо вийдемо, - підвівся й Вова, його голова заступила промінь кінопроектора та чітко проступила на екрані.

- Окулярник обізвався! Хочеш, аби зламали шию?

- Ну все, хлопці, якщо не хочете, аби ми винесли вас уперед ногами, то йдіть самі, - Льонька напружено вдивлявся в темряву.

- А ми – вийдемо слідком за вами і продовжимо нашу розмову на вулиці.

 Хлопці, напевно, наших погроз не сприйняли серйозно, тому що виходити не спішили, вони й далі сиділи у залі і тільки єхидно хихотіли.

 Але ж ми уже зробили заяву, тож мали довести справу до кінця.

- Почекай, я швидко, - сказав Іван до Галі і, заступивши спиною половину екрану, вибрався із свого ряду. Ми пішли за ним.

 А потім була бійка…

 Чужі хлопці нізащо не захотіли йти із кінозали, та коли ми до них наблизилися, підвелися й собі. Вони займали останній ряд, наші кулаки та ноги іноді потрапляли і в стіну. Билися ми мовчки і затято, аж поки не погас екран, потім увімкнулося верхнє світло і ми побачили кіномеханіка, завідувача клубом та дільничного міліціонера, що жив неподалік.

  Наступного дня після уроків ми стояли у директорській разом із Льоньком, Іваном та Вовою. Наші фізіономії були в синцях, але, ми знали, що й чужакам від нас добряче перепало – у когось із них був зламаний ніс і батьки поскаржилися в міліцію. Але свідків у нас було багато, і кожен міг посвідчити, що то не ми першими почали бійку.

 Відбулися ми «незадовільною» поведінкою в щоденниках, а ще – погрозами потрапити на все літо у піонерський табір «Орльонок», у село Долинку, чого ми боялися найгірше: за своїм устроєм та порядками «Орльонок» дуже нагадував дитячу виправну колонію строгого режиму, та й вожатими там працювали наші вчителі, а вони нам добряче набридали ще у школі, як і ми їм.

 І от ми стояли, посхилявши свої побиті голови, а над нами проводили судове засідання.

- Та ви справжнісінька банда! – кричала наша класна керівничка. – Шайка розбійників із великої дороги! І хто вас такими виховав?!

- Поламали аж п’ять сидінь у клубі! – бурчав директор. – І тепер замість купити до школи нові м’ячі, радгосп буде компенсувати збитки.

- А ми їх ще й ставили у приклад молодшим учням! – Галина Федорівна натякала на перше місце нашого класу по збору металолому та макулатури.

- Треба забрати у них вимпел, і то сьогодні ж! – звереснула хімічка. – Бо якщо у класі є такі учні, то клас не заслуговує такої високої нагороди!

- А чому це?! – здивовано подивилася на неї Соня Макарівна. – Невже всі інші винні?! Ми й так постраждали через цей скандал, а Ви – ще й вимпела забрати!

 А далі вже вчителі сперечалися поміж собою: у кого в класі більше відмінників, чиї порушники найзапекліші, хто виконав чи не виконав план по відробітку практики, у кого учні не хочуть вчитися або тікають із уроків, а потім перейшли й на особисте. Тож, аби ми того не слухали, моя мати виштовхала нас із учительської до коридору.

 То був останній тиждень нашого навчання в школі…

 І коли я успішно склав екзамени та отримав на руки свідоцтво про неповну середню освіту – із однією лише четвіркою («по русскому языку и литературе»), мати вигукнула із полегшенням:

- Господи! Яка ж я рада, що ти нарешті закінчив восьмий клас.

  Наша школа була восьмирічною, і ще два роки довчатися я мав у сусідньому селі.