56. Суперники

- То коли,  ти кажеш, він поведе її в кіно? – дивно охриплим голосом запитав я Льоньку, щойно оговтавшись від того враження, яке справила на мене Юлька.

- У суботу! А ти що, ТЕЖ на неї запав?..

Я з підозрою поглянув на Льоньку.

- Я – ні, а от по тобі бачу, що Ліза відходить на другий план.

- Та що Ліза… - зітхнув Льонька: оце уже було цікаво, - Вона якась худа і не жіночна. А от Юлька… Ти бачив, які у неї груди?

- Чому ж не бачив?.. –  я теж зітхнув.

- Слухайте! - тут, наче Пилип із конопель, підскочив до нас Шпичка. – Диво дивне! Біжіть погляньте: Вова із Юлькою разом пішли додому, і він... – Іван аж захлинувся слиною, - і він поніс її портфеля!

- Там же кілограмів із двадцять… - злякався я. Бо ми знали, що Юлька носить до школи геть усі потрібні книжки, а вчилися ми уже в дев’ятому класі. - Він же надірветься!

- Вова досі нічого важчого від трилітрового слоїка із молоком не підіймав, – почав відверто кепкувати Льонька. – Це мені було б за виграшки пронести той портфель, а от Рогалик…

- А чому тобі? – Шпичка округлив очі. А потім щось у його голові прояснилося, або ж, напроти, зайшло за хмари, і він бовкнув: - А знаєте, мені Юлька й самому давно подобалась, тільки я ніяк не міг до неї підступитись. Аж тут на тобі – вона, і Вова.

- Безглуздішої пари годі й шукати, - згодився я. – А от ти, Ваня, і справді їй під пару.

  Іван до дев’ятого класу виріс у вайлуватого здорованя, вищого за нашу вчительку, у нього навіть засіялися вуса і погрубшав голос. Ми з Льонькою не вирізнялись зростом, тому на фоні Юльки теж вигляділи б «не по формі», а що вже казати про Рогалика, який нагадував кролика із мультфільму про Вінні-Пуха – тонкий, худенький, делікатний, та ще й на окулярах.

- Щось вона у ньому знайшла, - ударився у філософствування Іван. – Щось таке, чого немає в нас.

 І тут я нарешті зрозумів: усі четверо ми закохалися в одну й ту ж саму дівчину, у Юльку!

- Він поведе її на «Танцор діско», - нарешті відповів на моє питання Льонька, - у цю суботу.

  У нас в селі був чудовий клуб, де майже кожного дня, крім понеділка і четверга, крутили якесь кіно. Але найцікавіші сеанси припадали на суботу – тоді привозили індійські фільми, і зал заповнювався дощенту. Іноді навіть важко було на той день дістати квитки, тож купували їх заздалегідь – на вечірній сеанс.

 Так ми з хлопцями й зробили, придбали чотири квитки на «Танцора діско» - для мене, Івана та Льоньки із Юрком, і у визначений день, зодягнувшись якнайкраще, ще зарання пішли до клубу. А там стояли біля старої липи, що росла напроти входу, і плювалися соняшниковим насінням, вичікуючи глядачів.

Із кожним хлопцем ми віталися за руку, перекидалися парою слів, на дівчат наче й не дивилися, і коли вже якась першою казала нам «привіт», мовби знехотя їй відповідали.

 До сеансу зоставалося хвилин п’ять - аж раптом ми побачили ЇХ.

 Спочатку ми помітили Юльку, вона йшла у білому платті, немов казкова фея, своє чудове волосся вона зібрала в хвостик, а її довгі ноги здавалися ще довшими через туфлі на високій платформі. Поряд із Юлею дріботів Вова Рогалик, теж у білій сорочці і синіх джинсах, що в ті часи були великим дефіцитом. Красуня йшла повільними і впевненими кроками, а Вова увесь час їй щось розповідав, вона ж час від часу хихотіла.

- Вони… - похмуро видихнув Іван. – Ну що, привітаємось?

- Авжеж! – у Льоньчинім голосі чулася погроза.

-  Хлопці, не дурійте, - кажу я. – Як-не-як, Вова наш товариш, і ми не маємо права його ображати і забирати у нього дівчину.

- Добре тобі казати, - прошипів до мене Шпичка, - адже у тебе є Таня…

- Та нікого у мене немає, – відказав я.

- Значить, ти не кохаєш Юльку.

- А що б те змінило, аби я її кохав? – я намагався триматись гідно. – Так уже сталося, що ми усі її полюбили разом, але вона обрала Вову – усе чесно.

- Чесно, кажеш? – прошипів Льонька. – Просто, вона не знала, що теж нам подобається.

- А якби знала, у неї був би більший вибір, - ствердно кивнув Іван.

Тим часом пара порівнялася із нами.

- Привіт, хлопці! – першою привіталась Юлька. – Теж прийшли в кіно?

- Еге ж, прийшли! – Льонька начубився, мов півень перед боєм, і все зиркав злим поглядом на Вову. – А ви… разом?

- А щось не так? – на диво, Рогалик сміливо подивився на Льоньку крізь окуляри.

- Та ні… Просто ми думали, що ти підеш із нами, - Льонька відразу ж скис.

- То й ходімо всі разом! – чарівно всміхнулась Юля. – Ми ж однокласники, сядемо поряд.

- Ага, якщо там ще є місце, – буркнув Іван. – Сьогодні ж «Танцор діско». Народу навалило - тьма!

- Тоді треба поспішати, - Вова делікатно вхопив Юльку під руку і вони рушили у освітлене фойє.

 А ми так і зосталися стояти під дверима.

- Ну ходімо вже! А то й правда кіно почнеться! – привів нас до тями Юрко. –  Пропустимо найцікавіше!

- Найцікавіше ми вже побачили, - сказав Іван, демонстративно розірвав свій білет, розвернувся і мовчки пішов геть.

- А ми ж підемо дивитися «Танцора діско»? – канючив Юрко.

- Звісно, підемо, - Льонька сумним і довгим поглядом провів похилену статуру Івана.

Ось так і ми й змирилися із їх коханням. Правда, тепер Вова Рогалик більше не міг бути нашим найкращим другом. Та й він, мабуть, того й не потребував, тому що спілкувався виключно із Юлькою.

  Згодом вони навіть пересіли за одну парту. І тепер ми із Льонькою  у буквальному розумінні дихали їм просто в спини. Юльчина ж подруга Галька, начебто роблячи закоханим послугу, підсіла до Івана. А потім ми спостерігали, як між ними теж зароджуються стосунки.

- Оце ти обрав собі дівчину під пару, – підкушував Льонька Івана на перерві.

- А тобі що, заздрісно?

- Та ні, куди мені до Галі? Я б їй хіба дістав до пупа!

- Ото й не пащекуй!

- Чесно, Шпичка, - допитувався я. – Ти що, закохався?