55. Вова закохався

  І увечері я спеціально пішов до Юльки додому, узявши із собою Вову; попросив, аби той якось виманив її із хати.

- І дивись мені, обов’язково, щоб Юлька винесла «Сєрєбрістий ландиш», - наказав я під хвірткою.

- Та як це я їй скажу? – здивувався Рогалик.

- Щось придумай. Мені конче треба, аби вона мала ті парфуми з собою!

- Ну… Вася, ти штовхаєш мене на непевний крок!

- А як ще мені їх забрати?

- Для чого тобі здався той «ландиш»? – здивувався Вова.

- Тобі все рівно, - штовхнув я друзяку в плече, - ти від Юльки сидиш далеко. А ми із Льонькою скоро почнемо задихатися.

- Ну то скажіть про це Юльці, нехай так сильно не духається, - Вова зняв із перенісся окуляри і почав їх нервово протирати. – Ти собі, Вася, як хочеш, але поки не вигадаєш, що я мушу сказати Юльці, для чого саме потрібно, щоб вона виносила за ворота свої духи, я не зроблю й кроку.

- Скажи, що хочеш, аби вона їх показала… наприклад, що ти хочеш понюхати, тому що вирішив подарувати такі ж … своїй бабусі, – раптом знайшовся я.

- А що буде, коли Юля вийде за ворота? Ти хоч її не скривдиш?.. – Вова подивився на мене підозріло.

- Не скривджу! – пообіцяв я. – Йди.

- А про тебе треба казати?

- Ти що, здурів?! – покрутив я пальцем біля скроні. – Усе буде так, наче ми зустрілись ненавмисно. Ти гукаєш Юльку, ви виходите із нею за ворота, тут підбігаю я…

- А я?..

- Вова! У тебе голова розумна, щось вигадаєш. Раптом що, то побіжиш слідом за мною, потім скажеш, що злякався. Або що хотів мене зловити, щоб відібрати назад парфуми.

Вова нервово хихикнув…

  Нам було по чотирнадцять років – вік Ромео і Джульєтти. Я багато вже бачив і прочитав у своєму житті до того часу, але щоб аж таке...

  За кілька хвилин тоненький Вова і справді вивів дебелу Юлю на вулицю, і у руках вона тримала «Серебрістий ландиш»! Я мав  швиденько його вихопити і чкурнути геть, а Рогалик нехай би вже сам виплутувався із пригоди. Міг би, наприклад, ще сказати, що то така забава, або що у мене не всі вдома, чи ще щось інше.

 Вони вийшли і стали на алейці, що вела до двору, я ж причаївся за стовпом електропередач і приготувався до марш-кидка, приміряючись як би то найзручніше вхопитися за флакон. А вони тим часом почали розмову.

- Ну то що тобі треба, Вова?! – я бачив, як Юля нетерпляче постукує ногою по асфальту - вона кокетувала!

- Хотів тебе побачити… - пробелькотів щось дурне Вова.

- А що, у школі ще не надивився?

- То у школі, - Вова підвів очі, я теж із неабияким інтересом оглянув Юьчин стан. На диво, удома вона вигляділа якось по-іншому: завжди туго заплетене в косичку, Юльчине біляве волосся тепер було вільно розпущене по плечах, гарно кучерявилося на самих кінчиках ще й розвівалось над чолом, замість мішковатої і довгої коричневої шкільної форми, плаття, та не менш бридкого фартуха, її стан обіймало коротка вузька сукенка, що аж напиналася на грудях, і ноги були стрункі та довгі. Коли ж я перевів погляд на обличчя, що гарно зарум’янилося на вітрі…

- Ти така красива, – навіть не посоромився сказати при мені Рогалик.

- Дякую, - Юлька  манірно прикрила рукою груди. – То для чого тобі здалися парфуми? Кажи швидко, бо я гаразд не одягнулася і змерзла.

- Може, ти підеш і щось накинеш?..

 «Оце то так! Що я чую?! – подумав я. - Вова пропонує Юльці побачення?!» Але потім здогадався, що так він розтягує час, тому що через своє замилування Юлькою, я геть забув для чого сюди прийшов. Вона ж уже розвернулася щоб йти до хвіртки…

- Давааааай сюдиииии! – в цю ж мить із голосним вереском я вискочив з-за стовпа і, вихопивши із рук ошелешеної Юльки свій флакон, хотів кинутися навтьоки, але я не розрахував швидкості реакції Юльки. Вона миттєво кинулася в мій бік, встигла вхопитися за куртку; щось голосно тріснуло – і один рукав зостався в її руках.

- А ось тобі! –  сильний удар кулаком у плечі повалив мене на землю. А потім я відчув на своїй спині її коліно.

– Віддай духи сюди! – Юлька кричала мені у саме вухо і щосили викручувала назад руку, у якій я міцно тримав пляшечку.

- Не віддам! Вовка!!! На допомогу! – марно гукав я товариша, тому що той навіть не ворухнувся.

 А потім ще й зробив щось зовсім неймовірне.

- Вася, віддай Юлі парфуми, - Рогалик підійшов до мого обличчя, яке вже гарно було обквацяне в калюжі і, присівши, й собі торкнувся тонкими делікатними пальцями до мого кулака. – Віддай, по-хорошому прошу…

- А то що?! – відпльовував я болото, а Юльчина нога, здавалося, вже протиснула на моїй спині глибоку яму.

- А то я тебе вдарю.

- За що?..- я навіть перестав борюкатися і Юлька, відчувши хвилинне розслаблення, миттєво вирвала флакон із моїх закостенілих пальців.

- За те… - дивлячись як я підводжуся і грізно дихаю у його бік, Вова намагався триматись впевнено. – Що ти ображаєш дівчину!

- Яку ще дівчину?...

- Юлю! Нашу однокласницю! – перейшов на високі ноти Вова.

- Рогалик, ти що?! – підійшов я до нього впритул і рукою, на якій все ще був рукав, вхопив за комір. – Ти мені погрожуєш? Ми як з тобою домовлялися?

Я не знаю, що було б далі, але раптом до нас підскочила Юлька.

 – Ану ж відійди від Вови, бо як дам! – звереснула вона.

 Із Юлькою один на один я вирішив не сперечатись, тому востаннє кинувши ворожий погляд на мого, вже тепер колишнього, товариша, важко зітхнув, підібрав свого рукава і почовгав по болоті геть.

Уже на повороті озирнувся – Рогалик із Юлькою стояли поряд і любо про щось між собою розмовляли.

- Теж мені ще! – пхикнув я і підбив ногою каменя.

- Ти чув новину? – вже за тиждень Льонька переповідав мені шкільні плітки. – Вова Рогалик зустрічається із Юлькою!

- Та ну?! – не вірив я своїм вухам.

- Мені розповіли дівчата! Юлька комусь там похвалилася…

- Брехня, - я полегшено зітхнув, хоча ще тоді, у неї під хвірткою, відчув що із того щось має бути. Але це були тільки плітки, мало що там не напатякають дівчата, та й Юлька теж могла вигадати, аби підняти свій дівчачий авторитет.