54. Подарунки

 Така тоді була традиція - спочатку дівчата, у «чоловічий день», який припадав на двадцять третє лютого, влаштовували хлопцям приємний сюрприз - у вигляді подарунка (або ще й свята). А потім, на восьме березня, яке вважалося днем вшанування жінок, ми повинні були їм все те віддарувати – обирали на свій смак, але щось не менш вартісне й приємне.

 Якось випало мені обдаровувати Юльку. І відмовитися не можна було ніяк, бо я вже отримав на двадцять третє від неї краватку. Але ж я хотів би купити щось приємне найкрасивішій відмінниці у нашому класі, Тані!

 Правда, Льонько казав, що  кращою від Тані все ж таки була його Ліза.

- Я не буду з тобою сперечатися, - згоджувався я, -  тільки це як на який смак, Льонь.

 І хоч вчителька на окремих виховних годинах не раз уже й переконувала хлопців, що усі дівчатка гарні, кожна по-своєму, але Юлька так і не сподобалася нікому із нас. І от – випадала вона мені!

 Вдома я пробував сказати про те своїй матері:

- Ма, я змушений дарувати подарунка Юльці… - почав я здалеку.

- Що?...

-  А можна, я не буду дарувати подарунка?

- Це ж чому?

- Бо я їй не хочу…

 Але мати саме писала плани, готувалася до уроків, ще в неї на столі лежала пачка зошитів до перевірки, тож  розбиратися у моїх проблемах, як завжди, не мала часу.

- Даруй кому хочеш, – нервово вигукнула вона.

- Справді?...

- Відстань від мене!

- Але…

- Кажи, скільки тобі дати грошей.

   А мені тільки того й треба.

 Ото й купив я подарунка для красуні-Тані: приніс до школи велику ляльку (верх коробки було написано «Сніжана»), мочки поклав на перерві на її парту, а до ляльки ще й відкритку підписав, щоб знала, що це від мене.

 Коли ж після уроків роздивлялися дівчата кожна свій подарунок, відкрилося, що Юльці ніхто не дарував.

 Як учинила ж вона вереск! На ті плачі та крики  прибігла вчителька, почала розбиратися в чім справа, затим виясняти, хто ж це із хлопців вчинив таке зло.

  І вийшло – що я…

- Йди за матір’ю! – кричить до мене Соня Макарівна. – Мерщій!

  А Юлька - ще дужче в плач.

  От прийшла моя мати.

- Що таке? – питає у вчителька. – Що він знову накоїв?

- Та ось… Юля залишилася без подарунка!

- Не зрозуміла?... – здивувалася моя мати.

- Справа в тім, що Ваш Вася мав дарувати подарунок Юлі, але чомусь не подарував!

- Він Таньці подарував! – Юлька ображено показала пальцем на коробку із «Сніжаною», що самотньо лежала тепер на парті. Таня перелякано стояла поряд і вже навіть була готова пожертвувати лялькою заради миру і справедливості. Але…

- Знаєте що? – розсердилася мати. – Як це я можу заставити свого сина дарувати комусь подарунки?

- Йому випало дарувати Юлі… - не здавалася Соня Макарівна.

- То, значить, випало? Ви ще після школи скажете,що йому випало на ній женитися? Не смішіть мене, заради Бога!

  Мати пішла у своїх справах, вона, як і інші вчительки, у школі більше була зайнята чужими дітьми, ніж своїми. А якщо й звертала на мене увагу, то тільки у тому випадку, коли треба було за щось насваритися чи покарати за негідну поведінку.

 Аж тут стала на мій бік!

Подарунка Юльці моя мати все ж таки змушена була купити, сама. Не хотіла сваритися із тіткою Марусею. Теж вибрала у магазині  велику ляльку (тільки «Наташу»), як компенсацію докупила до неї парфуми «Сєрєбрістий ландиш».

 Юлька потім скажено напахкотілася, а так як сиділа переді мною й Льонькою, то нам навіть дух позабивало!

- Нащо ти Ляльці духи купляла? – дорікнув на перерві матері. – Це щоб увесь наш клас разом із вчителькою вчадів?

- Наступного разу сам будеш подарунки вибирати.

- Та я в житті більше нікому нічого дарувати не буду! Ні одній дівчині!