52. Банти

Інтерес до дівчат у нас із Льонькою прокинувся майже одночасно. І то нічого, що були ми ще невеличкими на зріст, але дозріли рано.

  От для прикладу, на фізкультурі вчителька як скаже плескати руками над головою і одночасно стрибати вгору-вниз, а нам що хоч роби! Спортивні штани тоді були у всіх трикотажні, а труси ми носили  тільки сімейні, надто вже просторі. Тож коли стрибали, наші [чоловічі відзнаки] вільно собі підстрибували в такт. Найгіршим же було те, що це було гарно видно усім – у тому числі й дівчаткам.

- Руки вверх! – бадьоро командує вчителька. – Вище, вище підстрибуємо! Льонька! Ти чого тримаєшся руками за [матню]?

- Та не тримаюся я… - червоніє Льонько.

А дівчата - аж пирскають від сміху.

Перед нами за партою сиділи Юлька й Галька, дівчата-скороспілки, як казали про них наші мами.

Дівчата були такі товсті й великі, що нас із Льонькою за їхніми спинами й не було видно.

 Якось на уроці української літератури Льонька дістав чорно-білі фотографії оголених жінок. Сидимо, роздивляємося й хіхікаємо.

 Коли насміялися уволю, я Льоньці кажу:

- Дивись, Льонь, ось ця , правда ж, дуже на нашу Гальку схожа? Ти собі уяви, якби із Гальки зняти увесь одяг!

- О-о-о-о!... – закотив Льонька під лоба очі. – Я навіть не уявляю!..

 За тодішньою шкільною традицією у довге волосся дівчат були вплетені пишні банти, нам через них навіть на дошку не було видно.

- Давай, - шепчу я до Льонька, - позв’язуємо Гальку з Юлькою докупи бантами?

- Давай! – зрадів новій розвазі Льонька.

- Ти лізь під парту…

- Зрозумів!

  От сидять собі дівчата, розімліли від спеки, одна до одної головами посхилялися і тільки роблять вигляд, що уважно слухають урок, насправді ж давно і міцно куняють. А я тихесенько тягну банта у Гальки із коси, розпустив його по всій довжині – вона навіть і не почула; тоді взяв за  кінець і пропустив його Юльці крізь шлейки фартуха, зав’язав міцно на два вузли.

  Льонько тим часом заліз під парту і порозшнуровував Юльці черевики; обмотав шнурки довкола ніжки стільця, надійно закріпив.

  Я хотів ще й поприв’язувати до стільців дівчачі сумки: от-от мав продзвеніти дзвінок, ми б із Льонькою швидесенько утекли, а дівчата тоді нехай  цілу перерву собі розв’язуються.

 Ото вже було б сміху!

  Але тут, як на зло, вчителька про щось надто голосно запитала, Юлька стріпнулася зі сну й дере угору руку!

А Шпичка добре бачив, як ми з Льонькою дівчат шнурками й бантами прив’язували, навмисно каже до вчительки:

- Як Юлька гарно знає, то нехай вийде до дошки. Бо я теж так само із свого місця можу відповісти.

- Так-так! Буде в книжку підглядати! – ще хтось докинув.

- Ну йди, Юля, до дошки, – каже вчителька, - тільки швиденько, скоро кінець уроку.

А в мене  - серце в п’яти вскочило…

 Бо Юлька раптом як зірветься на ноги. Але не встигла й кроку ступнути – бабах!!!  - полетіла разом зі стільцем, упала коліньми на підлогу, та ще й Гальку за голову смикнула.

- А-а-а-а!!! – закричала Галька і безпомічно заборсалася на підлозі, плаття їй задерлося на голову, і ми всі побачили білі труси у синій горох.

- Що таке? – вскочила на ноги вчителька; у класі у всіх сон як рукою зняло. – Юля, можна ж обережніше, ти так усі парти порозламуєш.

- Га-га-га! – зірвався на регіт клас.

- Я ненароком! Це мені хтось ноги до стільця поприв’язував! – кричить Юлька.

 Нас із Льонькою вирахували дуже швидко. І ми покірно витримали звичні покарання – виклик до директора, оповіщення наших матерів – Льоньчину через запис у щоденник, мою ж відразу й усно; потім, на виховній годині, нас ставили посеред класу, розбирали негідну поведінку і вимагали вибачень та обіцянки більше ніколи такого не робити; насамкінець ми отримували дружні поплескування по плечах наших товаришів і презирливі погляди дівчаток. А ще вони обіцяли нічого не подарувати нам на двадцять третє лютого – день, коли хлопчикам та чоловікам дарували подарунки!

То була доволі серйозна погроза, якщо взяти до уваги ще й те, що звучала вона у переддень тієї знаменної дати.