51. Опудало сови

 Мої подальші стосунки із дівчатами зводилися хіба до спільних ігор. Може, за той час я комусь із них і подобався, але серце моє було міцно зачинене на всі замки – жіноча зрадливість довго не допускала туди кохання.

  Та проминув час, який, як відомо, гоїть всілякі рани, і я почав потроху роззиратись довкола. І не тільки я один… 

Звичайно ж, найближчими і найдоступнішими об’єктами посягань для нас, хлопців, були однокласниці. От на них і спрямувалися усі наші зусилля.

 Дівчата у нашому класі були дорідні й опасисті. Одна тільки Ліза – худесенька, аж світилася вся, але вона дуже гарно вчилася і від першого класу була круглою відмінницею; не було, мабуть, нічого в світі, чого б вона не знала. І дисципліни Ліза ніколи не порушувала, навіть ненавмисно. Така вся із себе порядна і дуже вихована.

  Вона була таємним Льоньчиним коханням.

Аж раптом від якогось часу я став помічати, що якось занадто він її кохає. На перерві волочився за Лізою хвостом, на уроці не відводив очей, часом не чув, що я йому казав і не відчував, коли я його штурхав, затамовував подих, коли вона проходила повз, говорив лише про Лізу й навіть якось намалював у зошиті її портрета... І так день за днем, майже місяць. Я вже починав боятися за свого друга – а що як втратить розум?

  Якось ми із Льонькою були чергові, і на перерві витирали  пилюку у кабінеті біології. А там у стінці  стояли всілякі банки із заспиртованими амфібіями, сушені пташки, опудала, коробочки із насінням, гербарії. Серед усього цього нам найбільше подобалася сіра сова. Очі в неї були такі великі-великі, зроблені зі скла. Дзьоб закручений донизу, справжній. І лапи – з кігтями.

- От гарна сова! – роздивлявся опудало Льонька. – А як ти думаєш,  Ліза колись бачила живу сову?

- Що ти все Ліза та Ліза! І тут твоя Ліза! – я аж скипів.

- Певно, не бачила … - все був тільки на своїй хвилі Льонько. Мені його аж шкода стало – пропадав хлопець на очах.

- Ліза, і щоб не бачила? – кажу я. – Та вона бачила більше ніж ми разом удвох з тобою.

- Мені здається, що вона б собі її хотіла… - не чує мене Льонька.

- Ти що – перегрівся на сонці, чи, може, надихався біологічної пилюки? – шморгнув я носом.

- Та це я так…

 Це й справді було вже не смішно, я аж надто стрімко втрачав товариша, от-от, і міг позбутися його назавжди.

  Тож я не міг із цим змиритися, і вирішив пожартувати, аби якось привести товариша до тями, а ще відкрити йому очі на те, що Ліза - звичайнісінька, така ж сама, як і всі інші дівчата, і коли із нею трапиться щось таке, як трапляється із усіма, вона й поводитиметься так само… Тож поки Льонько пішов на вулицю - виносити сміття і тріпати ганчірку, витягнув я із Лізиної сумки усі книжки – та й запхнув туди сову. А сам і далі, мов нічого не сталося, поливаю собі вазони й дивлюся крізь шибку на дорогу.

  Коли продзвенів дзвінок, однокласники почали вбігати гуртом до класу. Котрі ще не встигли, розпаковували портфелі, виймали зошити й підручники – готувались до уроку. Сумлінні учні зі зразковою поведінкою стояли струнко, збитошники кидались папірцями, що є сили штовхалися і навіть лупцювали один одного, деякі дівчата з інтересом за ними спостерігали, ті ж, біля яких була штовханина або бійка – пищали і штовхалися собі. Я ж очікував на Лізу…

  І ось нарешті двері відчинилися, Ліза повільно зайшла до класу, впевнено засунула руку до свого портфеля, потім здивовано зазирнула - і тут як запищить! А потім вмить побіліла й упала біля парти.

- Що там таке? – злякалась вчителька й, покинувши заповнювати журнал, підвелася зі стільця.

  Хлопці тим часом по-змовницьки переморгувалися, а дівчата, мов по команді, збіглися докупи – щільно обступили Лізу з усіх сторін,  стоять і дивляться. Вчителька вихопила у себе з-за пазухи білу хусточку, обілляла її затхлою водою із вази (навіть давно зів’ялі квітки для того витягнула), і притулила Лізі до чола. Вона трохи й відійшла:

- Там… там…. – перелякано белькоче й показує пальцем.

Учителька залишила напівпритомну Лізу на дівчат, сама пішла до її парти, заглянула до сумки:

- Хто це засунув Лізі до портфеля сову? – вийняла вона чучело і потрясла ним у повітрі, на підлогу упало кілька пір’їн і вчителька голосно чхнула.

   Усі здивовано перезирались, збитошники нерозуміюче совали плечима. Серед них був і я.

 І тільки один Льонька від самого початку зрозумів, чиїх це рук справа.

Червоний від обурення, покусуючи губи, він стояв біля своєї парти і напружено дивився у мій бік.

Від розкаяння у мене аж тенькнуло всередині й потемніло в очах, я швидко відвів погляд – як-не-як, адже це саме я скривдив його кохану, завдавши товаришеві болю.

 Льонька міг би мене й видати, і я б навіть на нього й не розсердився.

Тому що, крім переляку, Ліза набила на лобі здоровенну гулю, і замість отримати на уроці чергову «п’ятірку», змушена була піти додому,

а ще - аж до наступного ранку зникла із його поля зору.

 Але Льонька був справжнім другом, бо навіть через кохання до Лізи мене не виказав.