50. Перше кохання

Першим моїм коханням була Свєтка, я вже про неї розповідав. Її зрада із Іваном надовго відбила у мене бажання женихатись. Але молодість швидко гоїть душевні рани, і незабаром я знову був готовий до зустрічі з коханням.

  Із Любою я зазнайомився тоді, коли гостював у баби Олі. Це була таємна любов мого старшого брата Сірожі. Жила Люба по сусідству, і коли мій брат визирав за нею у вікно і важко зітхав, я теж намагався його копіювати.

- Бабко, йду до клубу! – казав увечері Сірожа і, тугіше зав’язавши паска, зникав за хвірткою.

- А ти куди? – спиняла мене бабка Оля, коли я біг за братом вслід.

- Я теж до Люби! – кричав я.

- Вернись додому,- тамувала бабка усміх у кутиках вуст. – Ще малий, щоб женихатися.

- А от і не малий.

- Твої дівчата ще не народилися, - казала бабка. – Або якщо й народилися, то ще сидять на горщиках. Кинь задивляться на Любу, вона доросла.

- Я теж колись виросту.

- Але Люба до того часу постаріє.

  І це був єдиний аргумент, який втримував мене в подвір’ї.

Я повертався слідком за бабкою до хати і, оглядаючи її похилий стан, дивувався: хіба ж це може таке бути, аби швидка руденька Люба, тоненька, мов вербичка і весела, як сонячний зайчик, може колись перетворитися на бабу.

- То виходить, що й Сірожа наш теж тоді постаріє?

- Кожен постаріє у той час, коли йому належить, - зітхала моя бабка і тихцем позирала у дзеркало, що висіло у рамі на стіні, до половини завішене фотографіями рідні.

- … і коли я буду дорослим дядьком - Сірожа буде старим дідом?.. – тикав я пальцем у фото мого покійного прадіда. – Як оце він?

- Та ні, ну що ти? – сміялась бабка. – Ви із Сірожею обоє будете дядьками, не така вже між вами й велика різниця.

- Ага! – ловив я бабку на брехні. – А Любочка ж якраз по віку така, як і мій брат, то коли він ще не буде дідом, вона бабою не буде теж.

- Ото уже причепився. Кажу тобі, що Люба для тебе занадто доросла.

- Але я б теж на ній женився! Потім… коли подорослішаю…

- Ну, це хіба якщо Сірожа її не візьме заміж, то тоді вже зможеш свататись, - кепкувала із мене бабка.

 І я, важко зітхнувши, пригадував собі кожну рисочку на обличчі Люби, її одяг, довге руде волосся, блакитні очі, веснянки, голос…

 І коли Сірожа із Любочкою, повернувшись із кіносеансу або танців, подовгу стояли біля тину, я, затамувавши подих, їх стеріг.

- Бабко! – із вереском вбігав до хати, коли мої брат та «кохана» дозволяли собі аж надто багато свободи, наприклад, цілувались. – А вони цілуються!

- Ну то й що? Сірожі уже шістнадцять років, має право.

- А як же я?

- Ну що ти мені увесь час голову морочиш? – бабуня зарання лягала в ліжко і я своїми криками руйнував її сни. – Якщо вже це тебе так нервує, то піди та й поговори із ними віч-на-віч.

 І я пішов! Засунувши руки у кишені широких штанів, упевнено закрокував по споришевій стежці, потім голосно бахнув хвірткою, вийшов на вулицю та як закричу:

- А я усе бачу!

- І що ж ти там бачиш? – невдоволено бурчав Сірожа, а Люба тихенько хихотіла.

- Бачив, як ви цілувалися!

- Ану геть звідси! – гонив мене брат, та ще й погрожував: – Завтра вранці я тобі покажу, як підглядати.

 Але я й не думав втікати і таки стояв на стежці аж до тих пір, поки вони не прощалися. А коли за Любочкою закривалася її хвіртка, щодуху мчав до хати і пірнав до бабки у постелю. Тут Сірожа мене не міг дістати.

 А потім вони почали від мене ховатися.

 Але Люба мені подобалася безтямно і від свого наміру освідчитися їй у коханні я не відступив.

 У бабки Олі цвіли найкращі у селі півонії, квіти були великі, пахучі, ніжно-рожеві, по краях пелюсток ще й поцятковані червоним. Кілька корінців їй колись привезла із міста тітка Лєна, бабка їх посадила у ґрунт і любовно виплекала, а тепер пишні кущі прикрашали її хату із причілку. То була бабунина гордість, втіха і розрада.

  Якось я помітив, коли Любочка вийшла на поріг своєї хати, із яким захватом у очах дивилася вона на наші квіти, найпрекрасніша усмішка у світі грала тоді на її вустах.

Та ще б не посміхатися! Коли зацвітали півонії, навіть постійно зайнята працею бабка Оля любила подовгу сидіти біля них на стільчику, насолоджуватися ніжним ароматом та милуватися кожною пелюсткою.

Зривати ж квіти було строго заборонено.

  Але мої почуття до Люби уже рвали греблю.

 І от, дочекавшись вечора, коли бабуня зайшла до хати, а Сірожа ще не вийшов, тремтячими руками я пообривав із кущів усі розквітлі півонії, склавши на оберемок, упевненою ходою попрямував до сусідського двору. А там, постукавши у двері, відійшов набік і став чекати.

  За деякий час із хати вийшла Люба.

- А, це ти, Вася? – розчаровано глянула вона на мене крізь букет. – Чого тобі треба?

- Ось, приніс тобі півонії, – я простягнув їй квітучого снопа.

- Це від Сірожі? – спитала Люба.

- Ні, це від мене… - я почервонів і потупив погляд. Як не кажіть, а зізнаватися дівчині у своїх почуттях завжди ніяково.

- Від тебе?.. – Люба від подиву аж рот відкрила. – То це ти пообривав усі півонії?! А баба хоч знає?

- Ще ні…

- Ну ти і балбес! – сказала Люба. – Неси свого віника назад, мені проблем не треба.

- Але ж я нарвав його для тебе, - не хотів я так просто відступати, хоча тон, із яким вона до мене говорила, був трохи й образливим. – Візьми… - і я знову простягнув їй квіти.

Від досади Люба тупнула ногою, її обличчя скривилося.

- Чого ти до мене причепився із цим букетом! – звискнула вона. - Тут і так немає часу, а він стоїть, тупцює! Гляди, баба зараз як спохватиться за свої півонії, то ще й я разом із тобою буду відгрібати! Коротше, у мене немає часу, пішов геть!

 І Люба швидко захряснула дверми просто у мене перед носом. А я як стояв із тими півоніями, та й заплакав. То  були сльози не тільки гіркого розчарування, але й звільнення – разом із ними із моєї душі вибігало палке кохання до Люби.