48. Коні

Дядько Альоша робив у колгоспі їздовим і ще й конюхом. 
Усі в селі знали, що він дуже любив випити, а нам це було на руку! Бо як ходили ми з Льонькою до дядька дякувати за порятунок, він розчулився і дозволив нам трохи поїздити на своїх конях.
- А можна якось ще? – запитав Льонько, коли «здавав» дядькові свою кобилу – стару й заїжджену вже клячу, що годилася хіба що для того, аби жувати сіно. Але ту кобилу чомусь ще не відводили на бійню, от вона й пригодилася.
- Як принесете мені сто грам  горілки, - по змовницьки підморгнув нам дядько, - тоді можна.
- Домовились!
  Від того дня ми з Льонькою крали  тихцем у батьків для дядька самогонку  – то у моїх, то в Льоньчиних, надливали потроху кожен  із свого бутля до пляшки (у кожній хаті обов’язково був свій бутель), приходили під конюшню й віддавали. А доки дядько спав, досхочу  їздили на конях.
 Виїжджали ми із колгоспу у бік поля, і там, сидячи на широких кінських спинах, гарцювали  по ґрунтовій дорозі. Трималися тільки за вуздечку і жодних сідел на коней не одягали.
   Увесь день дядько Альоша возив тими кіньми на поле воду, фуражири розвозили силос коровам, то тепер вони мали б відпочивати й не дуже хотіли бігати. 
Але ж - нам хотілось вітру!
Дядько Альоша, щоб не перевтомлювати сумирних робочих коней, іноді дозволяв нам  брати молодих кобил, тих, що тільки-тільки привели лошат і через те  їх іще не запрягали.
  А якось навіть вивів нам із Льоньком  пару.
Це були ті коні, які постійно в упряжі ходили тільки разом, з року в рік, їх так навмисно виховували. І тварини так звикали бути поряд, що все робили одночасно.
Звісно, для забавки ми пару роз’єднали. І коли виїхали на польову дорогу, я свого коня ударив по боках щосили п’ятами, а він як зірветься із місця, та й полетів!
  Льонько зі своїм конем залишився десь далеко позаду. А мій раптом помітив, що його напарника немає поряд, і різко зупинився. 
  Я такого не сподівався, не втримався – так і перелетів коневі через голову! 
  Я тоді дуже вдарився спиною, ще й скрутив назад шию. Спробував підвестися – та де! Моя голова дивним чином схилялася набік, мов у ганчір’яної ляльки, і зовсім не трималася на в’язах. Я завовтузився по землі, немов черв’як.
- Вася, ти що, убився?! – чую, кричить наді мною Льонька.
- Я ще живий, - ледь-ледь шепочу.
- То чому лежиш? Підводься! Он коні стоять.
- Не можу…
- У тебе переламана шия?
 - Гукни когось на допомогу…
- Тільки не помирай!
Льонько щодуху рвонув до села й здійняв там страшний переполох. Він кричав, що я конаю, або уже сконав. 
По мене відразу ж приїхав батько. Коли він побачив, що я ще живий, заніс на руках у кабіну, але відвіз чомусь не до лікарні, а відразу додому.
-    Що будемо робити? – спитав у матері.
-    Ніяких лікарень, - постановила та. – Нехай буде наука.
 Тож наступних два тижні я пересувався, підтримуючи голову обома руками, проте мусячи виконувати всю свою звичну роботу по господарству. А мати на мене ще й сварилася:
- Оце так і будеш тепер ходити. Все життя. Аби знав як горілку красти і на колгоспних конях без дозволу їздити.
- Ми просили коней у дядька… - пробував я оправдовуватися.- І він дозволив.
- У нас із батьком треба було запитувати дозволу.
- Але б ви не дозволили.
- Та звісно! Тебе скоро потрібно буде припинати, мов того скаженого пса, бо хто його знає, що ще наступного разу вигадаєш.
- Мене болить шия, - жалівся я.
- Оце тобі наука.

   До лікарні батьки мене так і не відвезли, мати вирішила, що мусить минути само собою. Ще й якось похвалила:
-    Таким, сумирним, ти мені більше подобаєшся.

 І як було у селі весілля (у якихось наших далеких родичів), то й я мусив з батьками йти. І як сидів за столом, то схиляв голову набік, вона ніяк сама на в’язах не трималася, я ледь-ледь чув, що говорили люди.
-    Тримайся рівно, - увесь час штовхала мене мати.
-    Не можу.
-    Хочеш, аби всі довкола думали, що ми про тебе не дбаємо?
Мені тоді насправді було начхати на думку інших, але застереження матері узяв до серця.
Коли заграла музика, я вийшов із шалаша, сів біля музикантів, зіперся головою на колонку, а у вусі моєму тільки - бух!, бух!, бух! – хоч якось чую.
Аби гості не зрозуміли, що у мене вивернута шия, постійно притримував голову рукою.
  І от родичі у моїх батьків питають: 
- А чого це ваш Вася такий зажурений? Сидить, неначе старий – обхопив голову руками.
 - Він дуже любить гучну музику, - пояснила мати. 
А потім, коли ніхто не бачив, смикнула мене за плечі:
- Іди додому, досить мене ганьбити.

   Якось потрохи я й від того виходився. Але – майже з рік важко було голову на в’язах тримати. Відтоді я більше не міг спати на низькій подушці, а моє праве вухо назавжди залишилося глухим…