47. Бабахне

 Якось восени я, Льонька, Юрко і Вова Рогалик нудилися без діла на дні глинища біля своєї землянки.

Вова сидів просто так, а ми курили.

  Перед нами була неглибока ямка – ми викопали її колись під вогнище.

- А давайте спробуємо підірвати тут порох? – запропонував Льонько.

- Де ж ми візьмемо патрони? – нагадав я про відібраний скарб.

- А навіщо нам патрони? Просто так підірвемо, у ямці.

– Це ж буде ще краще!- зрадів Вова. – У мене порох є! У діда….

- Я знаю, через те й кажу, - зітхнув Льонька. – То що?

- Давайте підірвемо! – зрадів я. – Неси, Вовка.

- А багато треба?

- Скільки тобі не шкода.

- Скільки здужаєш донести! – підтримав Льонька.

 Вова швидко побіг додому, взяв у  діда в коморі повну банку пороху й приніс до глинища.

- Слухайте, - Льонька заглянув у пачку з сірниками. – Нічого не вийде!

- А чому? – кажу я і зазираю йому в руку.

- Тут тільки три штуки залишилося!

- Буде достатньо.

 Всипали ми чималеньку жменьку пороху до ямки,  взялися запалювати.

 Перші два сірники чомусь швидко погасли.

- Мабуть, порох сирий, - каже Льонько. – Таки нічого у нас не вийде.

- Порох хороший! – Вова аж розсердився. – Мій дід не буде абичого тримати вдома!

- Зараз побачимо, - кажу .  - Ану, закрийте собою вітер.

 Я черкнув по пачці третім сірником і ми попригиналися низенько над ямкою, обличчя до обличчя.

  Коли я запалював того сірника, то побачив, що й він тухне, але все ж таки до ямки встиг вкинути.

А порох виявився хорошим, він був сухий, як перець!

   Я тільки почув хлопок – і тієї ж миті ні в кого з нас не зосталося ні брів на обличчі, ні волосся на голові, добре, що хоч очі позалишалися. 

 Від страшенного вибуху нам позакладало у вухах.

- Я нічого не чую!!! – кричав я з переляку. Мені в голові тільки щось дуже-дуже далеко гуділо. А тоді подивився на хлопців: Льонько, неначе риба, ворушив губами, Юрко плакав, а Вова обережно лапав себе за обсмалену голову.

 Мені мати довго мастила шкіру на обличчі  гусячим смальцем, аж поки не почали відростати брови. А на голові добрили – віхтик, що залишився від мого кучерявого волосся.

 Хлопці теж добряче постраждали.

 Коли ми після того вчотирьох ішли по вулиці, любо було глянути на наші «риб’ячі мармизи».

Але ж апетит приходить під час їди!

Бо не встигли у нас ще й гаразд повідростати брови, як я знову десь вичитав, що коли змішати дві усім відомі речовини, а потім додати третю і цю суміш запалити – теж може бути гарний вибух.

 Магній знайшли ми у шкільному гардеробі: напильником настругали із вішаків порошку. Марганець був тоді у кожного з нас удома у величезних кількостях (ним лікувалися всякі нариви й поранення). Потім треба було добавили ще один інгредієнт - і бомба була готова! То й інгредієнт слід було всипати просто перед вибухом, тому що, як писалося у статті, реакція була миттєва.

  Цього разу ми вирішили проводити свій дослід у безпечному місці, у березі.

- Кидатимемо бомбу  з найвищої верби, аби нікого не поранити, та й  щоб без зайвих свідків, - кажу Льоньці.

- А таки було б добре, щоб хтось це побачив… - зітхнув той.

- Коли заліземо, погукаєш батька! – я вже був мастаком на жарти.

- Батька не треба, - Юрко мав стояти на чатах, але не відходив від нас далеко.

 І от нарешті, узявши до рук усе, що потрібно, ми удвох із Льонькою полізли по вербі. Проминувши дупло і найтовстішу гілку, вибралися на самий верх.

- Там було написано, що треба кидати швидко, відразу ж, як усе  змішаєш,  - пояснював я.

- Тоді я буду мішати, а ти запалиш?

- Гаразд!

  Але запалював я «бомбу», мабуть-таки, трохи довше, ніж  було потрібно, або то Льонька перетримав її в руках?

Бо спочатку я його підгонив:

- Давай швидше висипай!

А він до мене:

- Та стільки ти будеш терти тим сірником?!

- Тут вітер дуже сильний!

- Кидай, не телись! – Льонька кричав мені у саме вухо. - Поки долетить до землі, то й загасне! І не буде вибуху!

- Та бабахне, точно. Приготувались… Я кидаю!

Але кинути таки не встиг… Я  навіть бачив, як бомба у моїх руках зривалася.

   І так, як ми й сиділи, один біля одного, поряд, – то у Льонька обгорів лівий, а у мене -  правий бік.

   Ми вже вкотре  поглухли від вибуху, я бачив, як у Льоньки із вуха потекла кров. А наші обличчя, наче маком, були поцятковані марганцівкою (вона дуже глибоко в’їдалася під шкіру).

 Юрко, побачивши такий фінал, миттєво здимів, а ми із Льонькою мусили якось самі собі давати раду. Сил наших вистачило тільки на те, аби попадати у траву й позакривати очі.

  Знайшов нас на березі й привів додому їздовий дядько Альоша.

- Мало не переїхав кіньми, – розказував батькам. – Бачу, щось лежить, ближче – мертві діти. Я ж думав, що їх хтось побив! Насилу упізнав.

  Батьки на нас уже й не сварилися. Матері тільки перезирнулися, і моя покрутила біля скроні пальцем. А Льоньчина у відповідь ствердно похитала головою.

 Може, вони при тому щось таки й казали, але ми їх все рівно не могли чути, бо вуха повідкладало аж на третій день.

Моя обпалена рука загоювалась неділь зо три, дуже була глибока  рана.

 А обличчя були такі страшні, що баба Рогалиха, як побачила нас на вулиці, то аж перехрестилась.