46. Труси та парадка

  Був свій дід і у Вови Рогалика, він пройшов усю війну, мав три ордени, з добрий десяток медалей, і повернувся додому капітаном, офіцером-артилеристом.

  І от якось, це було на Дев’яте травня, побачили ми на параді усі його ордени і медалі!...

І вирішили, що таке добро не повинно даремно пилом припадати.

- Треба, Вовка, взяти нам дідові нагороди до важливої справи! – каже йому Льонька.

- Треба то треба, – дав на те свою згоду Вова.

І коли баби не було вдома, ми тихцем пробралися у їхню хату, зайшли у спальню. А там!..

- Господи, це ж яку дупу треба мати! – Льонька побачив бабині труси, які лежали у нижній шухляді шафи.

- Ти б ще їх приміряв, - кажу я.

- А що? – змавпував Льонька і швидесенько скинув із себе штани та нацупарив на свої брудні ходулі товсті байкові панталони.

- Оце умора!– сміявся я. А Вова нервово зиркав у бік дверей і повсякчас поправляв пальцем окуляри.

- Ну хлопці, зараз як зайде баба і побачить…

- Не бійся, - сміявся Льонько і бадьоро марширував у тих панталонах по кімнаті, немов солдат.

А Вова тим часом обережно знімав із дерев’яного вішака дідову гордість.

- Колись же офіцери носили галіфе, - кажу я Льоньці,- ось на приміряй на себе ще й кітеля. А ми поглянемо…

 І Льонько накинув поверх жіночих панталон важкий армійський піджак, прикрашений медалями та орденами.

- Оце краса! – мені аж замиготіло у очах. – Ти, Льонько, уяви, що б подумала про тебе Ліза, аби побачила такого!

- Навіть не уявляю, - розплився у веснянкуватій усмішці мій друг. Але Вова непевно зиркав  чомусь саме на панталони.

- А як ти думаєш? – кажу я Льоньці. – Наші жінки теж колись ходитимуть в таких трусах?

 Але він мені відповісти не встиг, бо тут почулося рипіння хвіртки – Вовина баба повернулася додому.

- Швидше знімай із себе панталони… - шепоче Вова і кинувся скидати із нього кітеля.

 Льонька ж так поспішав, що разом із панталонами здер навіть свої труси! Виплутувати їх із товстої байки вже не було часу, тож вони так і залишилися всередині. Закинувши панталони ногою до шафи, я із жахом почув, що рипнули сінешні двері.

- Мерщій під ліжко! – шепоче Вова. – Баба нас тут як побачить, уб’є!

 Ми знали крутий норов баби Рогалихи, тож не роздумуючи скочили за ним під вишиту пілку, якою було прикрашено постелю.

Під ліжком підлога давно не милась, і як тільки ми поприпадали обличчями до дощок, я відчув нестримне бажання чхнути. Та я вже знав від того спеціальний прийом – треба було щосили надавити великими пальцями на ніздрі, і бажання чхати зникало. А от Вова такого прийому не знав, і щойно баба прочовгала до кімнати, його писок розверзся голосним АПЧХИ!!!

 Нас із Льонькою залляло мокротинням, але ми навіть не ворухнулися, аби не видати своєї присутності. А от Вова мусив вибиратися з-під ліжка.

- А що це ти тут робиш? – гримнула на нього баба. – Порохи собою витираєш?

- Та… Я тут… Я десь задів м’яча, і думав, чи не тут його поклав.

- І що, не знайшов?

- Ні, ніде немає…

- А ти гарно шукав? - ми чули, як баба рушила у бік ліжка. У Льоньки із носа вискочила булька, але він її не зняв.

Як раптом кроки зупинилися.

- А чого це твої штани валяються посеред кімнати?! – мабуть, баба помітила Льоньчині штани. Я навіть очі зажмурив: як же тепер Вова викрутиться?

- Я хотів переодягнутися, - таки знайшовся Вова. – Думав йти із хлопцями грати у футбол.

- На, забери це, – сказала баба. – І віднеси до матері, нехай випере й зашиє. – А потім, баба, напевно, взяла штани у руки й роздивилась. -  Навіщо вони тобі здалися, такі драні? Либонь, на тебе й заширокі… Вони ж не твої, зізнавайся, де взяв штани?

- Мені позичив Льонька, - оце то второчив! Але ж…

- Що, позичив? – баба аж ляснула в долоні. –  У тебе що, немає своїх штанів?!

 – Я йому дав свої, а він мені – свої.

- Зараз же віднеси назад. І щоб я більше такого не бачила й не чула!

- Добре…

 Коли за Вовою стихли кроки, ми лежали під ліжком, неначе два трупи. Я навіть дихати боявся, а що вже казати про Льоньку! Він навіть очі від страху заплющив. Я думаю! Навіть уявити страшно, що було б, аби баба Рогалиха знайшла його у своїй кімнаті під ліжком, без штанів і без трусів.

Вова пішов, а баба тим часом рушила до шафи, відчинила шухляду.

- А це ще що таке? – скрикнула раптом Рогалиха і погукала: - Вова! А йди-но сюди!

Той миттєво примчав на поклик баби.

- Що ти робив у моїй шухляді?

- Нічого… - ми навіть з-під ліжка чули, як цокотіли скельця окулярів: що ж він там побачив?

- А чому це твої труси лежать в моїх? Хотіла перебратись, а воно бач…

- Я не знаю, - напевно, уперше в житті збрехав своїй бабі Вова.

- Мабуть, коли прала, недобачила, - нарешті баба сама знайшла пояснення прояві. – Ну йди вже…

 Ми знову затамували подих: ну невже Вова не вигадає спосіб, аби якось визволити нас з-під ліжка, особливо Льоньку, у якого від переохолодження от-от мала б початись гикавка, і тоді – гаплик.

- Бабуню, - раптом каже Вова, - а у нас здохла корова…

- Як це?! Яка корова?!!

- Наша. Оце щойно переказали люди, упала на пасовищі… - удруге збрехав Вова. – І я Вас шукав…

- А нещастя ж мені! Ще й матері із батьком немає вдома!!! – заверещала баба і кинулася прожогом з хати.

Ми вилізли із пастки аж тоді, як за бабою дзенькнула хвіртка.

- Оце то да! – натягуючи спочатку труси, а потім і штани, приходив до тями Льонько. – Ну ми були б і влипли!

- Ви – були б! – кричав Вова. – А я таки влип! Оббрехався з усіх боків! Що я тепер скажу бабі, коли вона повернеться?!

- Не хвилюйся, повернеться вона не скоро, - я як міг заспокоював товариша. – Череду сьогодні пасуть аж під Скоморохою. Поки баба добіжить туди, поки назад.

- А тоді ти вали усю провину на нас, – каже Льонько, і тикнув пальцем у мій бік.