45. Криївка

 Якось вкінці літа, коли в селі повикопували картоплі і в нас з’явилося більше часу, знову взялися ми воювати.

   За полігон служило побережжя.

  Найкраща позиція була, звичайно ж, у діда Лукаша на городі - високий горбок, город до самої річки. Звідти було дуже добре відбивати ворожі наступи.

- Льонько, – кажу. – Дід Лукаш уже свою картоплю зібрав, то давай повикопуємо у нього на городі окопи?

- Оце буде здорово! – згодився  Льонька. – Ти уяви, Вася: ворожа армія наступає, а ми тут як вискочимо, просто  з-під землі… Оце буде несподіванка!

- Давай копати?

- Давай!

  А щоб ніхто нам не завадив й аби завчасно не відкривати сюрпризу, ми з Льонькою тихцем повтікали вночі із суботи на неділю з дому й копали удвох до самого ранку.

  Та й окоп же вийшов у нас - на славу! Глибиною був більше метра, а в довжину – то й усі шість! Хотіли б ми зробити в ньому ще й  бліндажа, але на вулиці почало розвиднятися.

Сонце – в небо, а ми із Льонькою – тільки-тільки бредемо спати.

- Де це ти був?.. – зустріла мене мати із дійницею, ще заспана. – Он як увесь забрьохався.

- То я ходив до вітру… - заховав я чорні від землі руки до кишень, швиденько прошмигнув  повз, ускочив під ковдру, скрутився бубликом і відразу провалився в сон.

  Мати ж моя була, мабуть, добре сонна, що не розібрала.

   Проспали ми з Льонькою аж до обіду.

   А в цей час дід Лукаш активно проводив слідство. Він запідозрив, що далеко не треба йти, тож сліди  привели його спочатку до Льоньчиної хати…

  І видав нас знову ж таки всюдисущий Юрко! Виявляється, він почув, як ми з Льонькою ще звечора планували рити окоп, і коли дід Лукаш прийшов до них у двір із новиною, матері все й порозказував. А вона тільки глянула на лопати, а тоді на Льоньчині штани, сорочку, усе відразу зрозуміла.

  Після обіду все село зійшлося дивитися, як ми удвох із Льоньком на дідовім Лукашевім городі закидали рова, а потім трамбували довкруж нього босими ногами землю, аби краще зсідалася.

  Дід Лукаш навіть не сварився – він нас любив. Кричали моя і Льоньчина матері, а дід їх заспокоював.

Але той випадок зовсім не відбив нам охоти копати землю, навіть напроти!

   Як дізналися хлопці із вулиці про наш намір, то зголосилися і собі допомагати.

  Але тепер ми  вирішили вирити окоп в іншому місці.

- Та що там окоп? Давайте викопаємо нову землянку! – запропонувала Свєтка. Вона, як дівчина, постійно прагнула до затишку.

  А на той час уже  стара наша «криївка», та , що була на березі, зовсім розвалялася, то чом би й ні?

  Ми і місце гарне підшукали -  вкінці садка,  над самим глинищем.

  Але  ж -  нашим сусідом  знову мав бути  дід Лукаш!

- То вже не його город, – заспокоїв я хлопців. – А як земля нічия, то ми й маємо право тут копати.

 Позносили з дому хто що міг – вила, лопати, сапи і навіть кирки, та й ну лупити глину! А що робітників у нас було багато, то крім загальної кімнати поробили ще й кілька коридорів, правда, неглибоких, трішки прокопалися у бік дідового городу. Потім Свєтка принесла із дому старий тюль, Вова Рогалик – порвану ковдру. Ми із Льонькою постаралися найбільше -  винесли із його гаража стару буржуйку, прилаштували її біля виходу ще й причепили трубу так, аби дим ішов нагору. Ваня Шпичка приніс дрова…

 Першого вечора все було чудово! Розпаливши буржуйку, ми ще й гайнули додому по картоплю і сало. Але замість вечері напустили у землянку диму – буржуйка була дірява.

- Та ну її! – каже Льонька. – Тепер же надворі тепло? То будемо готувати вечерю надворі. А от коли похолоднішає, матимемо гарний сховок.

- Чудова хата! – каже Свєтка. – Але який же це дім без собаки або кота?

- Ну от, і тут вона хоче командувати, – Льонька аж розпасіювався. – Кругом ці жінки! Якщо хочеш, Свєта, із нами жити, то не сунь свого носа, куди не треба!

- Гаразд… - похнюпилася Свєтка. Але наступного вечора біля нашої землянки уже терлося аж три собачки!

- Ну як вони тобі? – допитувався в Свєтки Льонька. – Правда ж, хороші?

- А де ти їх узяв?

- Та викинула якась підла людина! Скавуліли біля магазину. То я і підібрав, ти ж хотіла?

- Ой, які ж гарненькі! Мої ви малесенькі, - сюсюкалася Свєтка із цуценятами. А ті аж кишіли від бліх, ще й по спині та по животі у них були якісь дивні залисини.

- Льонько, - кажу я. – Ці цуценята, мабуть, у лишаях.

- Ну то й що? Зараза до зарази не липне, як каже моя мати!

- Як знаєш…

Цього разу розпалили ми біля землянки вогнище, залізли досередини та й сіли грати в карти. А цуцики і собі побіля нас терлися. Годувати ми їх вирішили по черзі, і від самого ранку біля землянки хтось та й був.

  За кілька днів у мене почали свербіти шия і живіт, і на шкірі з’явилися якісь червоні плями.

- А йди-но сюди, Вася, - підізвала мене мати, коли я стояв роздягнутий на кухні і розчухував їх немилосердно. – Що це в тебе таке?

- Не знаю, мабуть, комарі у березі покусали!

- Щось воно мені на комарі не дуже й схоже. Ти, часом, не гладив якихось приблудних кошенят або цуциків, не грався з ними?

- Ні, - чесно дивлячись у очі, відповів я. А що я мав казати?

І тут до нашого двору зайшла тітка Оля.

- Чи немає у вас чогось від лишаїв? – сходу спитала мою матір.

- А що таке?

- Та он, Льонька із Юрком десь повлазили. Щойно мусила навіть голови побрити, бо не доведи Господь! То щось є?

- Треба йти до зоотехніка, - зітхнула моя мати. – Нехай дасть чогось такого, чим мастять коней, бо мій Вася теж чухається.

Коли ми зібралися увечері біля нашої землянки, тіла наші нестерпно смерділи від білої мазі.

- Ааа, це «Ям», - сказала Свєтка і показала свої руки, вони теж були у лишаях. – Треба б трохи принести й для наших цуциків.

 І от, життя наше потроху наладилося. Лишаї матері нам повиводили, цуциків своїх ми теж підлікували, блохи потруїли дустом, яким наші мами посипали капусту від тлі.