44. Скарби

Як тут, у найостанніший день, коли ситуацію ще можна було б урятувати, я раптом дізнався, що під Княжою Криницею на полі трактором виорали справжнього снаряда! І він тепер лежав просто неба, просто біля  скирти!

  Батько про те розказував за сніданком матері, а я сидів поряд із ними за столом і все почув.

  «А раптом  хтось снаряда забере? – блискавкою пронеслося в моїй голові. – Це ж стільки заліза!»

  Кинув я все та й помчав до Льоньки, а той - навіть не сумнівався!

 Не гаючи ні хвилини, скочили ми на велосипеди і , замість йти до школи, рвонули до Княжої Криниці, їхали попід полосу, навпрошки полями. Тільки курява за нами знялася.

 Я ще й завбачливо узяв із собою кубинського мішка, бо ж батько розказував, що снаряд був добре завеликий

 Приїхали ми з Льонькою до скирти дуже рано, а снаряд справді лежить! Просто неба,  сапери ще не встигли його забрати.

 Поклали ми трофея до мішка, я вчепив до свого велосипеда, прив’язав снаряда дротом до багажника, та й повернули - але не додому поїхали, а просто до школи. Бо поки  ми із тим снарядом марудились, уже  закінчився другий урок!

- От тепер! – радів Льонька. – Будемо ми, Вася, героями!

- І не сумніваюся! У цьому снаряді, Льонь, кілограмів сто, не менше!

- І саме головне, що ми ж не вдома його забрали! Знайшли на полі, значить, він нічий!

- Точно-о-го-о! – підскакував я на грудках. А позаду мене голосно тарабанив по багажнику цілісінький бойовий снаряд!

 Тільки в’їхали ми з Льонькою  на стадіон, а тут - вже й купа народу зібралася. Це грузили на машину зібраний металолом, і піонервожата стояла поряд, командувала.

  Взяли ми  тоді з Льонькою свого мішка, принесли до гурту та й витрусили з нього снаряда  - просто під ноги піонервожатій.

  Ми чекали захоплених вигуків, але - поки  розігнулися… біля машини не залишилося нікого. Стояла тільки піонервожата, сама, ще й чомусь бліда, неначе смерть, усіх інших як вітром здуло. Навіть водій машини кудись зник!

 Потім події розвивалися майже так, як і завжди: спочатку директор  викликав до школи машину із саперами, вони снаряда забрали із собою і підірвали на полі. Вибух було чутно навіть до села. А нам із Льонькою крутили вуха. І вкотре вже погрожували записати до дитячої кімнати міліції.

 Я тримався, як міг, а Льонька – другий раз у житті заплакав…

  Ще одного снаряда знайшли ми біля піскового глинища, як пасли череду. Але нікому про те вже не казали. Льонько снаряда забрав собі,  до того часу він уже мав цілу колекцію -  гільз, патронів. І тут – справжній тобі снаряд! Бойовий!

  Потім ми всією вулицею любили чистити й передивлятися ті Льоньчині трофеї. А Льонька дуже тішився і мріяв якось усе те разом підірвати, але колись, пізніше. Не тепер.

- От як воно бабахне! – мріяв Льонька. – Усі сільські собаки від переляку повідривають цепки і повтікають! Оце буде гуркіт!

  Це він натякав на недавню пригоду: якось ми кинули «бомбу» недалеко від баби Югининого Шарика. То пес так злякався, що втік із подвір’я разом зі своєю будкою! Справа в тім, що баба ланцюга, на якому був прив’язаний її собака, прибила до будки, і коли пес щосили шарпонувся, то дерев’яна  будка й відірвалася, і полетіла в його бік. То Шарик перелякався в смерть! Він біг і біг, а його «хата» стрибала слідом. Добре що по дорозі бідоласі трапилися густі кущі і будка за них зачепилася, а то б він міг від переляку вмерти.

  І невідомо, до якого б ще розміру збільшився  Льоньчин бойовий арсенал, коли б його батько якось не застукав усю нашу компанію на гарячому.

- А що це ви тут робите, збитошники? – непомітно підійшов він до кущів, біля яких ми любовно розглядали Льоньчині трофеї.

- Та нічого! – аж підскочив Юрко і постарався своїм тілом усе закрити. Бо ж то була братова колекція, а значить, трохи і його. Але що того Юрка – перещіпни та викинь, тому батько усе й побачив.

- А де це ви того добра набрали? – зігнувся дядько Микола над старим рядном, на якому був розкладений чи не увесь скарб.

-  Нашукали… - зізнався Льонько.

- А чому нікому не сказали? Зберігаєте оце все тут?

- Льонька хотів занести у комору, - знову узяв слово Юрко. – Але боявся, аби мама не побачила.

- Треба було б уже краще занести в хату! – зіронізував батько. - Щоб уже як рвонуло, то напевно. І мало ще вам тих пригод?

- Тату, а я б і не поніс до хати, це малий вигадує, - намагався врятувати ситуацію Льонька. – Я ж уже не геть із глузду з’їхав.

- Не геть? Боєприпаси забираю, і дякуйте, що не розповім про все матерям.

 Дядько Микола увесь арсенал відніс у невідомому напрямку.

   А Льонька потім ще довго горював за своїм скарбом.

- Треба було нам того снаряда з-під Княжі занести не до школи, а десь добре заховати, - довго він мені докоряв. - А то… І вимпела не отримали, і така гарна річ пропала. 

- І ти гарний! –  кажу . – Так перед батьком засвітитися! Ще б по дорозі порозкладав патрони, аби всі бачили! Ех, умів ти, Льоня, зібрати, та не вмів гарно заховати, – сказав я бабину улюблену примовку.