43. Венджі

  Одного дня, відразу ж після третього уроку, всіх учнів вишикували на лінійці.

- Сьогодні заняття в нашій школі закінчаться трохи раніше! – урочисто почала піонервожата Галина Федорівна.

 По рядах школярів пронісся радісний шум.

- Але не для того, аби ви бігали бозна-де. Байдикувати ніхто не буде, – згасила вона наше збудження. – Просто тепер підете додому, щоб переодягнутися у робочий одяг. А потім знову зберемося на подвір’ї школи, я роздам нормативи, і разом зі своїми вчителями підете збирати металолом!

- У-у-у!... – почулися невдоволені вигуки.

 Але Галина Федорівна знала, як запалити маси до роботи.

 - Увага!!! – із радісним піднесенням вигукнула вона, стріпнула густими чорними кучерями і білозубо посміхнулася. - Той клас, який назбирає  металолому найбільше, стане переможцем нашого змагання!  І отримає… - піонервожата зробила довгу логічну паузу, примружила очі, затримала дихання, а потім різко вихопила з-позад  себе руку, -  ось цей чудовий вимпел!!! -  високо над головою підняла червоний трикутничок, сонце кинуло промінням по її руці, вітер шарпонув і раз, і вдруге – і вимпел затріпотів, зашарпався, немов метелик.

- Ух ти! – замріяно видихнув Льонька. – От якби нам цього вимпела у клас...

- Та у нас нізащо не вийде, – засумнівався Вова Рогалик. – Он, старшокласники уже, напевно, давно все знали, подивись на Вадима.

  Вадим – таємний кавалер Галини Федорівни. Високий, міцний, здавався набагато старшим за свої роки. Коли Вадим пізніше закінчить школу, піонервожата таки вийде за нього заміж. А поки – він, напевно ж, був утаємничений у всякі там умови змагань і, тим більше, знав, як отримати нагороду. Інша справа, чи була та нагорода йому так уже конче й потрібна?

Але ж ми того не знали.

- От блін!... – аж засичав розчарований Льонька. – І то правда! Восьмий клас, як завжди, буде першим. Десь там, мабуть, уже й наскладали іржавих відер та бачків… А тоді просто винесуть та й скажуть: ось, ми і є переможці! Давайте нам скоріш того вимпела!

- Нічого, хлопці, - каже тоді Іван, - у нас теж уже дещо є, забули? А бильця з ліжок? А трубки? А колеса? … – це він натякав на місце наших хлопчачих зібрань на березі, там був викопаний таємний «бункер», укріплений, звичайно ж, всяким непотрібним залізяччям.

- От коли б перемогти старшокласників… - Вова Рогалик нервово стиснув тендітні кулачки. – Але ж…

- Якщо постаратися, то все ще може бути, - каже тоді Льонька, видно було, що він собі вже щось надумав.

- Постараємось! – поставив я крапку у сумнівах, у мене на той час теж уже визрівав свій план.

 Справа в тім, що моя баба Марфа жила біля самого берега.

   Якось  ішов я повз її хату і побачив, як вона ховала за повіткою металевого змійовика (це така покручена труба, по-іншому ще зветься венджі – одна із частин самогонного апарату). То ж тепер…

 Повертався я тією ж стежкою, зайшов тихенько до баби у двір, вийняв здоровезного змійовика, завдав собі на плечі, та й поніс до школи.

   От йду я греблею й радію: «Ха-ха! - думаю, - зараз мене вчителька похвалить! А як же усі наші хлопці зрадіють! Бо ще ми нікуди не йшли, а уже є венджі!»

  Аж  тут навпроти мене їде міліцейський бобик…

 У селі саме того дня проходив рейд – трусили по хатах горілку, шукали самогонні апарати. І тут – серед білого дня -  готовий тобі клієнт! Я - зі змійовиком на плечах!!!

Машина стала біля мене.

- А це  куди ти, хлопче, йдеш? – питає мене міліціонер.

- До школи, металолом несу... – показую на свій трофей.

- Сідай у машину, ми тебе самі туди завеземо.

А в школі, у кабінеті директора, почався допит.

- Де саме ти цей металолом узяв? – запитує дільничий. – В якому місці?

   Я ж уже шостим чуттям відчув, що щось тут було не те із тими венджами, і вирішив бабу Марфу не здавати.

- Знайшов у березі, - кажу. – Йшов додому переодягнутися і побачив – щось лежить у воді.

- Кажеш, лежало у воді?

- Так! А я придивився, то це ж металолом! І взяв…

На моє нещастя,  бабині венжі поклали не в металолом, їх забрав міліціонер із собою, як конфіскований самогонний апарат, ще й на моє прізвище записав.

  Хоч я і знав, де лежать покришка та холодник (решта запчастин до самогонного апарату), але вирішив до школи не нести.

А Льонька тоді потрапив у халепу ще більшу, ніж я.

 Якось Льоньчин батько Льоньчин приніс додому із гаража металеві диски від коліс. І мати із тих дисків поробила для курей та індиків гнізда. Середину повимощувала ганчірками, зверху притовкла соломою. У дисках птиця неслася. А у кількох індички ще й сиділи тепер на яйцях -  висиджували індичат. Тих індичок  чіпати ні в якому разі не можна було, бо вони могли покинути гнізда, і тоді пташенята  загинуть.

  Але що Льонці ті індичата! Він знав, що кожен диск – це ж кілограми справжнісінького заліза.

  Тому коли у мене відібрали венджі, а іншим однокласникам теж не  пощастило  (залізяччя із «криївки» не в рахунок) – кілька іржавих відер і майже зігнилий стовпчик виглядали дуже вже жалюгідно навпроти високої «копиці» восьмикласників, Льонька до мене по-змовницьки підморгнув : не вішай носа, є і в мене  дещо!

  І от, увечері, коли вже добре смеркло і село потроху вкладалося спати, ми з Льонькою пішли до нього у курник і взялись до справи. Льонька перекладав засиджені яйця у заздалегідь приготовані ящики, я обережно пересаджував туди індичок. Повисипавши із інших гнізд підстилки просто на землю, важкі металеві диски ми повикочували на подвір’я, а потім по одному склали їх у візок і повезли у бік школи. Там прилаштували диски біля свого металолому і радісно повернулися додому.

  Але ранок - замість захоплених вигуків однокласників, безсумнівної перемоги і надії на червоний вимпел - приніс нам страшне розчарування…

   Льоньчина мати тільки відкрила курника, так і вхопилася за серце: квочки-індички за ніч перетовкли геть усі яйця, а кури ще й передерли ту солому, що ми повисипали із гнізд; у курнику творився страшний гармидер.