42. Підривники й підпалювачі

Через такі непередбачувані наслідки ми потім довго не воювали, а грали у хокей, у футбол, палили  на березі багаття. Наприклад, нам було цікаво кидати до вогню скляні ампули і дивитися, як вони розриваються.

 Якось Іван приніс із собою ще й жменю справжніх патронів. Ми їх висипали до багаття  і швидко поховалися за дерева.

  А ті патрони, мабуть, були трохи сирими, бо щось дуже довго не зриватися. Іван вирішив виглянути з-за стовбура. І тільки висунув носа - а воно як почало бахкати! Одна куля навіть збила йому кашкета із голови.

- Таки хороші були патрони! – засунувши в дірку пальця, прицмокував губами Льонька.

  І ми теж із ним вирішили подивувати компанію – наступного разу принесли до багаття баночки від дихлофосу. Коли добре розгорілося, вкинули у полум’я.

- Тікаємо! –  закричав я. – Бо зараз як рвоне!

 І ми мерщій поховалися за дерева.

 Але чекати довелося довгенько, ми з Льоньком вирішили підлізти трохи  ближче й подивитися.

- Може, у пляшках більше немає дихлофосу, через те вони й не горять? – засумнівався Льонько. – Я  свої пляшки трусив, то наче там щось трохи ще й було…

-  Вони й порожні повинні б зриватися, -  кажу я. – А тим більше, я одну банку непочату взяв…

- Може, треба було жаром присипати…

 Повземо ми до багаття, Льонько палицю взяв у руки, щоб підштовхнути дихлофос до вогню, навіть на коліна став… І тут – як вибухне, як жухне від багаття полум’ям! Увесь жар полетів на мене й Льоньку. Посхвачувалися ми на рівні ноги і ну тікати – а вогонь полетів нам у спини!

  Було вже добре тепло, а у нас на плечах тільки майки нейлонові, то вони умить погоріли.

 Потім у мене та у Льоньки  були страшні пухирі по всіх плечах. Матері наші матюкалися та вкотре мусили лікувати рани.

  Але коли вже почав чимось цікавим займатися, нехай і небезпечним для життя, спинитися не так вже й  легко.

   Вичитав я якось у одній  книжці, що коли змішати гідроперит із  однією спеціальною речовиною, яка є тільки у любителів фотографування, то станеться така хімічна реакція, унаслідок якої  виділиться дуже багато диму, ще й страшно смердючого.

  Я, звичайно ж, поділився своїм відкриттям із Льонькою, і вирішили ми діяти.

А де ж  іще можна було такий цікавий дослід проводити? Звичайно ж, тільки в  школі!

- Оце буде видовище! – радів Льонька. – Я, Василь, уявляю! Напевно, тоді уроки відмінять зовсім, а особливо історію.

- Усі будуть думати – хто ж це таке зробив!

- А як узнає Лізка…

- Краще, щоб не дізналася, - нагадав я про можливі наслідки.

- Ну, не тепер, а колись, пізніше…

- Ти головне, Льонька, нікому не розказуй.

- Будемо дуже обережні…

 Усе потрібне ми приготували ще із дому. А у школі тільки зсипали дві речовини в картонну коробку, перемішали й віднесли у кабінет історії, а там вкинули у шафку, де лежали карти.

- Хоч би нас ніхто не помітив, - обережно закриваючи за собою двері, шепотів Льонько.

- Тікаймо, - шарпнув я його за рукав і ми швидко рушили по коридору.

- А якщо не задимить? – засумнівався Льонько, коли ми вже піднялися сходами на другий поверх.

 Через вікно у коридорі ми бачили, як дорогою до школи йде кілька учнів, через стадіон чимчикував директор.

- Ну, давай глянемо разок, - мені теж було цікаво – а раптом не спрацює!

 І ми знову повернулися назад, відкрили двері кабінету - дим уже щосили валив із шафки.

 До занять залишалося півгодини.

- Біжимо! – на цей раз голосно хряснувши дверми, ми помчали геть від небезпечного місця. Майже не збивши із ніг піонервожату, прожогом вискочили на вулицю, а вже там, мовби нічого не сталося, повільно пішли – назустріч тим, хто йшов до школи.

Побачивши директора, Льонька поздоровався до нього занадто голосно:

- Доброго ранку!

- Ти що, здурів?! – зашипів я. – Ти чого лізеш Миколі Петровичу межи очі, а що коли він здогадається?

- Давай сьогодні взагалі не підемо на уроки, - каже Льонька.

- А що я скажу матері?  У нас же другим уроком мова.

- Ну, тоді не підемо тільки на перший.

- Згода!

 Біля воріт школи нас перепинила Юлька.

- Це що з вами таке? – пильно подивилася на Льоньку. А у того від передчуття моменту слави очі аж горять. – Куди зібрались?

- Та… Я сьогодні не снідав, - знайшов вагомий аргумент Льонька. – Вирішили піти у магазин, купити по пиріжку.

- А на урок не запізнитесь?

- Ні! – шарпнув я Льоньку за рукав.

Та тільки ми вийшли за ворота, із боку школи почувся гамір. Хтось кричав, зацокала корба на криниці, затарабанили жерстяні відра.

- Мерщій тікаємо! – і ми шаснули у найближчі кущі, а звідти спостерігали за тим, як у кабінеті історії навстіж відчинилися вікна і звідти повалив густий рудуватий дим.

  Ми з Льонькою надіялися на успіх, але  навіть трішки недооцінили дію тих речовин. Бо диму від реакції було  стільки!

Та ще й такого їдкого – що він аж у стіни в’ївся.

   Днів три у кабінеті історії були всі вікна настіж відчинені, і уроки там, звичайно ж, не проводилися. Наталя Іванівна перебралася на цей час до фізика.

   Але раділи ми не дуже довго. Якимось чином нас із Льоньком таки вичислили, ну й, звичайно ж, покарали, і при тому – привселюдно, для науки іншим збитошникам. Вчителі по черзі  крутили нам  вуха, а ми -  із усіх сил мусили триматись – аби із героїв не перетворитися на посміховисько.

  І таки витерпіли.

 Ні з мене, ні з Льонька вчителі не змогли видушити ні сльозинки!

   Але після того цілий місяць на уроках історії мусили ми стояти біля дошки, на очах у всього класу.

 – Щоб більше нічого такого не накоїли, - пояснила Наталя Іванівна.