41. Очеретяні війни

Ванька був товаришем, перевіреним у бою. Ще коли ми гралися у війни в дитячому садочку, і пізніше, вже у школі, і на вулиці, він воював зі мною плече-в-плече, і ніколи першим у полон не здавався.

  Воювали тоді всі.

  Ще колись у третьому класі  виміняв я у Павла Цьомкала за бамбукову вудочку протитанкову гвинтівку – ПТР. Як розбирали у  них на подвір’ї стару глиняну хату, то знайшли замащену у комин – геть цілу, із затвором, дерев’яним прикладом!

  Тоді це був мій трофей.

 Кожен наш «вояк» обов’язково повинен був мати своє обмундирування: в когось була каска солдатська, в когось наган, чи штик-ніж, чи й справжня граната. По-іншому ніяк не можна було! Беззбройних до гри  не брали…

 Для прикладу, у Мішки Курилика був свій кулемет, тільки - без коліс. Взимку Мішка возив його на санях. А на літо дід причепив йому від дитячої коляски коліщата.

  У Льонька був шмайстер – німецький автомат, у Юрка – баклажка, у Вови Рогалика – ручна граната, у Ванька – справжня німецька каска – із кокардою, пробита збоку. Серед хлопців воювала й Свєтка – єдина на всю нашу Зарічну вулицю дівчина!  

  Вона була медсестрою – під пахвою Свєтка носила сумочку із хрестом, а в ній –  вата, йод, бинти, таблетки і навіть спринцівка. Я ж  довго воював із гвинтівкою – вона була довга-довга, аж до трьох метрів! Хоч і важко було мені волочити за собою таку штуковину, зате ж то була справжнісінька зброя, і в робочому стані. Тільки давай патрони – то й стріляти можна було б. Я мало пупа не надірвав, бігаючи із тою гвинтівкою ПТР по кущах, зате ж як мені  заздрили.

  Аж  якось  – приїхав до нашої школи Мінаєв - директор краєзнавчого музею. І дівчата-однокласниці проговорилися, що у мене є справжня зброя.

 Мінаєв тоді як причепився:

- Треба принести й здати. Бо я викличу міліцію, і тебе заберуть.

Я після того навіть утік зі школи. Берегом побіг у руду, та й сховав свою ПТР у лозах.

  Три рази приїжджав  Мінаєв до мене додому, навіть разом із дільничним міліціонером. Вже й мати моя просила, щоб я віддав «ту заразу».

- Поставимо тебе на облік у дитячій кімнаті міліції! – кричав до мене дільничний.

А я вперся й край.

- Немає у мене автомата, його хтось украв, – повторяв я одне й те саме.

   Дільничний із Мінаєвим  шукали й на нашому подвір’ї; уже й лазили разом із батьком і матір’ю по горищі, по хліві, перекидали картоплю й буряки у погребі.

А потім мене  в учительську водили…

  Але я вперто мовчав. Бо мені було дуже шкода віддавати свого автомата – із чим я тоді воюватиму?

Та все таки шукачі добилися свого, і то яким способом!

- Якщо ти принесеш автомата, - каже до мене Мінаєв, - то я покладу його у музеї. А коло автомата поставимо табличку, там буде написано, що  здав його Василь, учень І… школи.

- Точно моє ім'я напишете? –  я ще й перепитав.

- Аякже, школу, ім’я, фамілію і клас.

   Я після того ще трохи повагався.

Але остаточно переконав мене мій батько.

- Нащо тобі, Вася, та залізяка? Дивись, скільки із нею мороки. Та й матері в школі через тебе будуть неприємності…Віддай, сину.

  І я згодився.

 Приніс свого бойового товариша, віддав Мінаєву прямо із рук у руки.

 Ще й досі мій ПТР висить у вітрині музею, але поряд уже немає таблички із моїм іменем.

  Довго я воював із дерев’яним автоматом; потім ще  батько  купляв мені іграшкового нагана, пістолета, який клацав по пістонах і навіть випускав димок. Але це все було не те!

Особливо взимку – залізний пістолет примерзав до рук і  стріляв погано.

 Тож я вирішив виготовляти бомби.

   До цієї справи підключив Льоньку із Іваном.

 Льоньчин хрещений батько працював у колгоспному гаражі зварювальником і мав карбід, нам треба було тільки піти й непомітно у нього взяти.

 Льонька справився із цим блискуче!

 А Ванька мав принести кілька пляшок, його батько робив заготовлювачем.

   Я ж відповідав за солому.

 Рецепт бомби був дуже простий:  (ВІД АВТОРА: тут я цей рецепт прибираю, але він є у паперовій книзі).

  Якось напровесні воювали ми в районі Керчинського озера, хоч і було тепло, але по воді ще лежав лід.

  Залягли я, Іван і Льонька під самим очеретом, приготували зброю… Але й противники, виявляється, теж знали рецепт «солом’яної бомби». Їхня розвідка  донесла, то й вони озброїлися тим самим.

 Ми з хлопцями лежали просто на снігу і вже аж  руки потирали від нетерплячки, треба було тільки дочекатися, щоб оголосили про початок атаки, або щоб противник якось себе виявив, і вже потім…

- Оце буде сюрприз!... – дуже радів Льонька і необачно розкурив цигарку.

Угору повіявся ледь видимий димок, вказуючи наше місце розташування. І тут…

- Попалися!!!! – заверещав десь здалеку Вова Рогалик.

   Свєтка цього разу воювала в складі армії противника. Я лиш помітив, як майнула її біла хустка із намальованим червоним фломастером  хрестом, як тут  -  у нашу  сторону кинули «бомбу», потім ще одну, і ще одну!

Це були …пляшки із карбідом.

 Вони покотилися по льоду, і поки ми думали що робити, чи втікати, чи кинути у відповідь свою бомбу, усі три  порозривалися просто перед нами, навсібіч градом полетіла купа осколків.

 Противники ще голосно кричали «ура-а-а!!» і бігли в атаку - а Свєтка вже поспішала із сумкою через плече до нас, поранених. І то справжніх поранених! Бо кров позаливала нам обличчя - і мені, і Льонькові, і Ваньці.

- Давайте я вас перев’яжу,– боялася Свєтка, а разом і раділа: нарешті її бинти й зеленка комусь-таки згодилися.

   Коли ми прибігли до Льоньчиної  матері, вона навіть прехрестилася:

- А це що з вами таке трапилося?

 Кров на наших обличчях  перемішалася із зеленкою і  текла тепер  брудними патьоками, очі були перелякані…

- Та… це… ма… - хлипав Льонька. – Там… ну… лопнула пляшка…