40. Дав здачі

  Було таке, що ми межи собою воювали – і за виграшки, і по-справжньому.

  Якось повертався я зі школи додому сам. Перейшов через греблю, аж тут бачу – на березі коло річки сваряться Ванька з Льонькою, а Юрко то із одного, то із другого боку до них підстрибує.

- Хлопці, що це ви не поділили? – питаю. – Льоня, краще ходімо додому, й став поряд із друзякою.

  Ванька побачив, що нас уже троє на одного й відступив. Але ж сварка між ними ще не закінчилась.

Пішли ми з Льонькою і Юрком вперед, а Ванька позаду залишився.

- Що так між вами було? – питаюсь я у Льоньки, та й оглянувся.

   І тут мені щось як влупить по зубах! Аж у очах зробилося темно. Схопився я рукою за носа, а хлопці, із криком:

- Ванька, зараз ми тобі!...– кинулися за ним бігти.

  Але Ванька тоді  втік, що-що, а бігати він умів дуже швидко.

  Прийшов я додому, та як глянув на себе в дзеркало! Аж сам себе перелякався: ніс мені розпух страшенно! Попід очима понабрякало. А найгірше – від постійного переднього зуба тільки половинка в роті й лишилася.

  Мати зі школи прийшла, а я такий красень сиджу.

- Із ким це ти побився? – допитувалася мати.

  Але я їй не зізнався.

 Аж через тиждень після того вийшов я на вулицю, а то сидів увесь час у  хаті, в мене обличчя було таке страшне, що й на люди не можна було показатися.

  Мати кожного дня мене про кривдника випитує, а  я торочу їй одне:

- Упав, - кажу. – Біг і ненароком, перечепився об коріння старої верби.

- Може, тебе, Вася, таки  хтось попхнув? Або підчепив, чи й вдарив?

- Ні, я на ворону задивився, не побачив кореня.

- А хіба ж так можна упасти, щоб півзуба відкришилось? – не вірила мені мати.

- Та там ще й лежала каменюка, може, хто корову припинав.

- Ну хіба що…

   Гордість і чоловіча солідарність не дозволяла мені здати свого товариша і однокласника.

   Але й здачі я повинен був будь за що віддати – такий був у нас закон, по-іншому ніхто б мене не поважав, а рахували б усі за боягуза.

- Васька, це ж Іван кинув тобі по голові цеглиною, – нагадав  мені якось Льонька.

– А якби попав у скроню, чи по потилиці?... – пожалів Юрко.

- Нічого, пацани, він ще своє отримає! – пообіцяв я.

  І скоро випала така нагода.

  Привезли до нас на колгоспний двір дуже багато сіна, насипали височенну копицю.

  От зібралися ми з хлопцями, уся вулиця, та й пішли із копиці з’їжджати. І Ванька, звичайно ж, теж пішов разом із усіма.

  Вилазили ми по черзі на самісінький вершечок сіна, лягали на спину, ноги витягували уперед і тільки фі-і-іть! – уже й внизу! Ото була розвага! Сіно м’яке, пахуче, свіже. А блищало ж як! Немов золото! До зими ще було дуже  далеко – а тут тобі справжня гірка!

 Катання було у самім розпалі. Я вибрав той момент, коли Іван був внизу, а я прямісінько над ним, та й полетів ногами вниз,  наблизився до кривдника,  відставив одну ногу вбік та й яяяяк заїду йому по носі  черевиком.

  Схопився Іван руками за носа, і помчав чимдуж городами додому.

  Ми теж відразу ж усі й порозходилися. Та й уже був вечір, треба було допомагати батькам по господарству поратися. 

  І от, не минуло й півгодини, як повернувся я додому, аж тут  бачу - біжить  по дорозі Ванькова мати, та ще й махає в бік нашої хати кулаками.

- Де це той хуліган?! Де убивця?!  - кричить ще від вулиці.

- Що там таке? – вийшла моя мати  із дійницею, навперейми їй.

- Де Василь, де той розбійник? Зараз я йому  ноги повідриваю! Ану давайте його сюди!

- Що сталося?.. – питає мати.

 - Що? Моєму Ванькові носа розтаскав, он - кров тече, не можна спинити!

- Це точно його Вася вдарив?

- Ваня каже, що він, то всі бачили!

 А я тоді злякався, та й – що було робити! – показую матері із вікна на свого зуба, мовляв, от чиїх це рук справа, нарешті зізнаЮся.

- А-а-а? То це ви заради цього прийшли? – мати мене зрозуміла. -  Зайдіть-но разом до хати…

А там гукнула на мене, я вийшов, голову опустив.

- Ану ж, покажи нам свого зуба, – просить мене мати.

Я розкрив широко  рота.

- А тепер ще винеси кофту.

Виніс я ще й кофту, показую – а  там на грудях велика руда пляма від крові.

- То хто це, сину, тобі таке зробив?

- Ваня кинув мені по голові цеглиною… - мусив зізнатись я.

Ваньчина мати тільки зітхнула мовчки, та й з тим  і пішла.

 Але батько, коли прийшов з роботи, таки провів мені виховну лекцію.

- Так, сину, не можна. А якби ти Ванька ненароком убив?...

- Він перший почав.

- То треба було комусь дорослому сказати, – вмішувалась мати, це вона так говорила, бо учителька.

- Щоб із мене потім уся вулиця сміялась? Усі хлопці?

- То ви хоч помиріться, - попросив батько.

- А ми й не сварилися, – здивувався я. – Я просто Іванові дав здачі.

+

  Наші з Льонькою батьки обоє шоферували у колгоспі, і ми біля них від самого малку терлися. Придивлялися, що вони  коло машин роблять, потроху й собі вчилися.

  І дуже хотіли їздити! Особливо Льонько! Він прямо марив тою їздою.

Якось навіть  виміняв у старших хлопців моторчика, причепив його до свого велосипеда, та й поїхав!

  Ото була розвага! Спочатку каталися ми тільки втрьох – я, Льонька, і Іван. Тільки ж – для заправки моторчика треба було нам бензину. І де ж його  брати, як не…

- А підемо до мене! – запропонував нам якось Льонько. – Я знаю, де мій батько ставить каністру – за хлівом. Трохи собі віділлємо, навіть не буде  видно.

  Уже було добре пізно, на вулиці темно, а за хлівом росли дерева – то й взагалі, хоч в око стрель.

  Льонька каністру таки налапав, витягнув її на стежку, побовтав.

- Там ще щось є, – каже. – Ми з Ваською підемо в гараж, віділлємо у моторчик; ти, Ванько, вартуй на вулиці, дивись, щоб ніхто не йшов.