39. Помста

Я тоді розхвилювався – страх!

  Після школи відразу пішов додому, навіть на футбол не залишився. А міг би хоч годинку побігати!

 Йду я, похнюпився, рахую кроки, нога за ногою -   насилу перебираю, думаю, аби тільки довше матері на очі не попадатися.

  Уже під самими ворітьми сів на колоду та й сиджу, журюся. Поклав  портфеля збоку, схилив голову на руки, а руки спер на коліна.

  Аж тут бачу, дорогою у мій бік йде наш сусід, Дімка Хорко, на двадцять років від мене старший. Але він якийсь собі пришелепуватий був, той Дімка, ще й випити дуже любив.

  Проминув мене Дімка, а тоді раптом  зупинився, став і  дивиться.

- Чого це ти тут сидиш? – питає.

 Я ще й рота не встиг відкрити, аби йому відповісти, а Дімка  ні з того ні з сього я-а-ак влупить мені по голові щигля! У мене аж сльози із очей покотилися.

  І що я йому зробив?

Здачі  Дімці я не міг віддати  – то ж був здоровий дядько! Сиджу я далі, а в голові мені гуде. « Я не я буду, думаю, - якщо не відомщуся».

Та й придумав….

  Поки кривдник дійшов до свого двору, я оббіг кругом своєї хати, взяв у руки величезного буряка, і з-за вугла по ньому як пожбурю! Попав  прямісінько у голову.

   Мене з-за дерев не видно, стою я й дивлюся, що далі буде.  Дімка й собі став, роззирається довкруж, думає: що це воно за мана?

   А тут від туалету виходить Дімчин батько, дід Хорко, у них теж своя купа буряків на подвір’ї лежала. То Дімка зрозумів так, що то його батько буряком кинув; мовчки підбіг – і  кулаком у вухо хрусь! Батько аж заточився, але й собі промовчав.

  Я спостерігаю далі. Дивлюся, Дімка пішов  до хати, а коло веранди став роззуватися і нагнувся. А його батько в той час тихо підкрався ззаду, вхопив до рук залізну чищалку для чобіт (у нас теж така була – важезна тринога з круглою ручкою вгорі , щоб добре триматися),  розмахнувся та й як улупить з усієї сили по хребту! Дімка так і витягнувся на порозі.

  Тут із  хати як вискочить Дімчина жінка, а за нею баба Хорчиха!..

От мені, хоч голова від щигля ще боліла,  а все-таки стало легше.

  Сусіди почали битися, у них таке було щодня, особливо ж дісталося Дімці. Я побіг до хати.

- Ма! – кричу. - Там Хорки б’ються! Йди подивишся!

- На що там дивитися? – відмахнулася від мене мати.

 А я як побачив, що вона чимось заклопотана і зовсім  не сердита, так і розцвів: навіть бійкою в Хорків не зацікавилася, значить, Дора Кирилівна нічого їй ще не розказала.