38. Підлабузник

В моєму класі було п'ятнадцять дівчат і вісімнадцять хлопців.

 Хлопці любили грати у футбол. Але коли  його під час навчання грати? На перерві тільки вибігли – як уже дзвінок, після уроків – знову: група продовженого дня, і Лариса Савівна (вона «керувала» групою у середніх класах) мучила нас тими домашніми завданнями до останньої хвилин.

 Після групи треба додому йти. А там – кролям бур'яну нарви, гусям води поналивай, індикам гички накриши, тоді ще - замішай свиням. Вхекаєшся так, що уже ніякого футболу не хочеш. Чекаємо тої неділі, як бога.

  Отож ми вигадали спосіб - коли Лариса Савівна посадить нас за уроки, хлопці попригинають низенько голови, неначе вчаться, а самі переморгуємося. От вчителька побачить, що в класі стало тихо, значить, ми захопилися роботою, та й іде  кудись – може, із іншими вчительками говорити, або деінде. А ми тоді один по одному – біжимо за школу, до  спортивної площадки. Дівчата за книжками й далі сидять, а хлопці  - бігаємо за м’ячем.

  І як ішли ми грати у футбол, то йшли геть усі до одного. Навіть Рогалик, він, безперечно, футбол не грав -  бо дуже м’яча боявся, але теж втікав разом з усіма -  за компанію.

  І от, поставимо ми Вову на воротях, а він - як побачить, що м’яч летить в його сторону, відразу ж зробить ноги вісімкою, плечі докупи згорне, схрестить руки на животі, зігне голову та ще й очі міцно заплющить.

 То команда нападаючих дуже любила по ньому попадати, Рогалик був гарною мішенню – ні на крок з місця не зсунеться, хіба м’яч його зіб’є, то  він і впаде.

  І оце хоч і боїться Вова м’яча, але таки йде з усіма, хоч ніяка команда його геть і за воротаря не хотіла брати.

  Вова був   друзяка: коли ми, його однокласники, бігали по полю, він не втікав, а сидів собі біля воріт і  боявся м’яча.

   А от Жора Свисток хоч і гарно грав у футбол, але йому увесь час аж свербіло наябедничати й піддобритися до вчителів, він кругом шукав до того приключку.

  От дасть йому, наприклад, його мама рано чи яблуко, чи пиріжка. Жора аж слиною давиться, так хоче його з’їсти, але витягне на перерві з сумки, потримає в руках, повертить тим яблуком на всі боки, понюхає, а тоді йде до вчительки й «пригощає». Стоїть над головою й канючить: «Ну беріть! Ну-у-у! Візьміть, будь ласка...» І вчителька, щоб відчепитися від Жори, мусила таки брати. А він тоді відбіжить подалі, стане й дивиться пильно, як вчителька їсть його гостинець. Ще й, буває, як учителька в класі їсть, Свисток вижде, щоб у неї в руках лишився качан чи фантик від цукерки, прибіжить і запобігливо: «Давайте я винесу? Мені ж не тяжко» - і віддано заглядає в очі.

  Оце такий був Жора. І  коли якогось разу хлопці вирішили втікати з групи на футбол, він вкотре спротивився.

- Ви собі йдіть, - каже, - а я в класі тихенько посиджу.

- Як всі, то всі, - не погодився з ним Льонька. – Я ж тебе знаю, щойно ми вийдемо на поле, ти зараз же побіжиш, знайдеш Ларису Савівну й поскаржишся.

- Та ні, хлопці, – переконує Жора, а в самого очі бігають туди-сюди. – Я чесно залишуся у класі, буду робити домашні завдання із дівчатами…

- Нічого не вийде, - наполіг я. – Гайда, Свисток, із нами.

- Щось мені не хочеться грати у футбол, - той уже в дверях таки оглянувся на клас.

- Боїшся зіпсувати репутацію підлабузника? – показав йому кулака Ванька.

Бо навіть Юлька на той час переросла від того, щоб даремно скаржитися.

   Якось спізнилися ми із Вовою на фізику, вчитель поставив нас коло дверей і наказав стояти  увесь урок.

 Стоїмо ми, а нудно ж так!

  Всі на нас дивляться, деякі дівчата тихцем  ще й язика показують, а хлопці - середнього пальця виставляють, кидаються по нас папірцями, плюють з плювачки. Учитель - розвернувся спиною й веде урок.

  Беру я тоді Рогалика пальцем за комір і наче піднімаю над землею, а Вова мені ще й підігрує: зіп’явся на пальці, руки почепив палицями, голову донизу зігнув, закотив очі під лоба й висолопив язика. Я воджу рукою туди-сюди, неначе хитаю «повішеного»,  Вова бовтається в повітрі, а тоді -  не стримався і … голосно пукнув.

  І тут всі як зарегочуть! Фізик розвернувся – а ми  стоїмо  собі смирненько, обличчя поробили серйозні, Вова ще й лоба наморщив  - він це вмів. Але – тільки учитель знову відвернувся, а я й підчепив напарника «пальцем за гачок». Всі ще дужче почали сміятись.

- Та що це, в кінці-кінців, таке? – не витримав фізик. – Юлю! – питає він «честь і гордість нашого класу». – Що вони там робили?

- Нічьо-о-о… Стоять собі тихенько.

- А чого ж тоді всі сміються?

- Ну, Ви ж самі чули… - натякнула Юля на Вовин конфуз.

   А я  хоч і показував при тому їй, на всяк випадок, спіднизу кулака, отримаєш, мовляв, коли що, але вона й сама б ні за що не сказала правди.

- Як ти хотів …. вийти, то треба було мені сказати, - каже до Вови фізик.

Клас ще  дужче почав реготіти.

- Вибачте мене, я не стримався… - виявив ввічливість Рогалик.

А от Свисток…

- Ви йдіть, хлопці, а я, мабуть, збігаю у туалет, - і боком-боком до дверей.

  І видно ж було, що і йому кортіло разом із усіма побігати у футбол, бо Жора теж непогано грав, але дуже вже  за свою шкуру  боявся. Та й наябедничати хотів - щоб учителька похвалила.

 Бачимо ми, що Жора може втекти, взяли  його під руки й повели на стадіон.

  А на полі  Свисток грати чомусь відмовився.

- Щось у мене в боку коле… - скривився й сів на автомобільні шини – вони були вкопані у землю,  для перешкод: коли ми бігли дистанцію,  через них треба було перестрибувати. Шин на стадіоні було вісім, і всі високі, від Т-150.

- Сідай на ось цей, - кажу я Свисткові  і показав на перший.

  Де вже було Жорі діватися? Сів він та й сидить.

 А ми тим часом бігали, бігали й захопилися аж так, що й прогледіли.

 Я про Свистка нагадав першим, дивлюся  – а  він уже на середньому скаті сидить -  підсунувся, щоб ближче до краю, щоб зручніше було йому до школи бігти.