37. Чергування

Історію у нас читала стара і дуже строга вчителька – Наталя Іванівна. І  ми на її уроках боялися не те що розмовляти, а навіть голосно дихати.

 Якось на перерві в історичному класі, коли вчительки не було, почали ми бешкетувати – доганяли один одного, перестрибували через парти, штовхалися, кидались крейдою – ну як завжди на перерві.

  Усі  бігають, а Вова Рогалик чергує: чемно сидить під дошкою, за вчительчиним столом, із червоною пов’язкою на руці, і знай благає:

- Хлопці. Ну не треба бігати. Наталя Іванівна зайде й буде сердитися. Ну будь ласка.

Мене це аж роздратувало.

- Рогалик, відчепись від нас,- гримнув на нього.

- Я вас зараз запишу до зошита порушників поведінки, якщо не вгамуєтеся.

- Як ти набрид! – кричить до нього Льонька. - Як запишеш, то так і випишеш назад.

- Я точно вчительці розкажу, – ніяк не міг змиритися Вова.

- Що тобі не так?

  - Ви мені заважаєте чергувати.

- То йди на коридор,– запропонував Вові. - Там тобі ніхто не буде заважати, чергуй собі спокійно.

  Я ж хотів, щоб усе було тихо й мирно.

 Але Вова не вмовкав, ще й ухопив до рук указку та я-а-ак уперіщить нею по столі.

 - Це ви всі йдіть на коридор!!! – заверещав несамовитим голосом.

 Ми всі аж полякалися. А полохлива Ліза закрила очі руками й прошепотіла:

- Хіба ж так можна?...

Але її ніхто не почув, ну хіба що тільки Льонька.

- Ми тебе зараз як візьмемо за ноги, та й викинемо через вікно, якщо не відчепишся, – спробував він вгамувати чергового. - Ну їй-бо, Рогалик, тебе хтось зачіпає?... – і тріснув йому по лобі щигля.

- Ах, так? – почервонів Вова. – То я вас ось по-чесному записав, – та давай і справді олівцем по листку щось там шкрябати.

  А у нас в історичному кабінеті була біля стіни пристроєна саморобна дерев’яна шафка із лядою, схожа на довжелезну скриню. Туди Наталя Іванівна складала важкі, скручені в рулони полотняні карти і різне причандалля.

 Бувало, вчителька виймала якусь із них і розгортала над дошкою, у нас перед очима, тикала по карті указкою й натхненно про щось розказувала. А ми уявляли, як замість червоної стрілочки по жовтих і зелених крапках йде кудись військо Кутузова, напроти нього сунеться «синій» Наполеон чи ще щось…

  І от, коли Вова розходився вже аж так, що почав  нас записувати, схопили за руки й ноги (я завбачливо зняв із його вух окуляри, щоб, бува, не побились) і гуртом засунули до шафки. А щоб не вискочив, притиснули зверху кришку.

- Пустіть!!! – кричав Рогалик і щосили стукав зсередини.

- Ну як, карти в ребра не муляють? – питав його Льонька.

- Ти ба, як розійшовся!

Вова так намагався вирватися, так стрибав і шарпався в тій шафці, що та ходила ходором ходила, от-от могла б розсипатись.

 Як тут продзвенів дзвінок на уроку – і Рогалик раптом притих.

  Ми швиденько відбігли від шафки й посідали на свої місця, позавмирали.

 Ми добре знали, що Наталя Іванівна  не запізнювалася ніколи.

   І цього разу теж зайшла хвилина в хвилину.

Щойно відкрила двері, ми вишикувалися біля парт, немов солдати, руки по швах! В класі запанувала мертва тиша, було чутно кроки Наталі Іванівни та шум вітру за вікном.  

 Аж раптом, серед цієї цілковитої тиші, зі страшенним гуркотом розчахнулися двері шафки, а звідти, розкидаючи на всі боки карти, вискочив, як чорт із табакерки, Вова Рогалик, просто перед самим носом у історички, дико репетуючи:

- А-а-а! Гади паскудні!!! Порву-у-у-у як мавпа газету!!! Повбиваю усіх!

  Від переляку ми повгинали голови, а Вова так і завмер із піднятими вгору руками, водячи перелякано очима вліво-вправо. Я навіть бачив, як у нього на голові розкрутилися кучері і, немов дроти під напругою, стриміли у всі боки.

Клас не дихав, а Вова - почав ікати…

- Ну ти диви! – звереснула Наталя Іванівна, кліпаючи очима та хапаючись руками за груди. – Невже це ти, Рогалик? Це що з тобою таке сталося? Всі діти як діти, а воно …. по шафах лазить. І що це за погрози?

Історичка важко пройшлась по класі й упала на свій стілець, певно, й вона злякалася: це ж чи не вперше у її житті учень наважився на таке! Та ще й хто? Сумирний і боязкий Вова.

   Вчителька мовчала, клас не дихав, доки Рогалик помалу й обережно вилазив із шафи. Ніхто із нас не міг насмілитися прийти товаришу на допомогу, а той без окулярів недобачав, зачепився шанькою за ляду, схопився за карти і ціла купа із шелестом і гуркотом посипалася на підлогу, Вова впав зверху. Дівчата почали тихенько хихотіти.

- Сідайте вже, чому стоїте… - втомлено сказала вчителька.

- А він ще й пов’язку на руку начепив. Чер-го-о-о-вий називається, – буркнув Льонька і підморгнув до класу.

  І все було б добре, Рогалик ні за що б нас тоді не видав, він ото тільки й того, що іноді лякав, а так – душа був чоловік, якби Жора (на прізвисько Свисток) – ябеда й страшний підлиза, на перерві не нашептав на вухо Наталі Іванівні всієї правди.