36. Ображена корова

 Бо корови бувають всякі - і злі, і добрі, і спокійні, і нервові, і хитрі, і вперті, і дурні, і веселі…

  Льоньчина, для прикладу, дуже билася. То їй уже від весни спилювали роги. Але Гріта все рівно якось так приноровлювалася; підійде до тебе зненацька – та й штурхоне із усієї сили в спину. Льоньчиної корови треба було добре стерегтись.

  Корова наших сусідів Хорків була дуже неохайною. Ще із ночі у гною аж до самої спини викачувалася. Така була брудна, що гарні хазяйки аж за голови хапалися: це ж як від такої забельбаної корови молоко можна пити? Бельбахи їй аж коло вимені теліпалися.

 І якби ж Хорчиха корови не мила! Але ж – я сам на свої очі бачив, як баба не раз бігала із відром і шампунем по дворі. Вичищала свою  корову дуже добре, чисту загонила на ніч до стійла. А вранці – нате вам вашу радість! – корова знову була уся в гною!

  Або вижене вранці дід Хорок корову за ворота,  неначе ляльку – і вимиту, й вичесану (бо ж Хорчисі погане за себе слухати було соромно). Йде рогата до череди -  любо глянути! А надвечір – женуть пастухи знову смердючу задрипанку. Чогось любила та корова у бруді качатися. Хорчиха як замазуру збула, аж перехрестилася.

 Манька  - корова діда Лукаша, для прикладу,  кожного разу якимось чином втікала із череди! І як ти її не гляди, як за нею не слідкуй, а вона якось так уміла обійти боком, боком – та й навтьоки.

   То дід придумав таку штуку: прив’язав своїй корові до шиї «медальйона» - почепив на мотузці здоровенну колодку, і як Манька починала бігти, дубиняка боляче  била її по колінах - хоч не хоч мусила ставати.

  Але корова і з того вихід знайшла. Попервах, правда, довго із колодкою мучилась й таки бігала від череди, аж до кривавих ран на колінах. А тоді щось добре обміркувала у своїй коров’ячій голові - і таки придумала!

  От пасеться Манька тихо-мирно, разом із усіма, під коліньми у неї колодка, і не скажеш, що вона має утікати. Але ми з Льонькою їй не довіряємо  – особливо я пильно слідкую за коровою.

Проходить година, друга, аж тут помічаю, що Манька  починає нервово водити очима, озирається на село – значить, збирається вже бігти.

- Ну-ну! – кажу я до корови. – Хочеш ноги зовсім собі поодбивати?

- Му-у-у—у! – відповідає корова і тільки – раз! – махнула рогами позад себе, й закинула дерев’яного «медальйона» на спину, а тоді як вчеше - побігла польовою дорогою, тоді через берег – та вже в селі! А дід Лукаш на пастухів сердиться, що корови йому не встерегли.

  Дуже була розумна Манька, але й ми із Льоньком теж не дурніші від неї.

  Придивилися ми добре, кудою саме кожного разу вибігає на село, і позакладали прохід у березі  гіллячками.

  І от Манька знову на пасовищі, розігрує свій сценарій: спочатку пасеться смирно, потім водить очима, озирається, робить змах головою – медаль на спині, корова жме до свого тунелю серед кущів… І тут – бац!  - а далі ходу немає! Ззаду корову вже доганяє Льонько, та як уперіщить її щосили по хребті! А тоді ще, і ще, і ще! Грубу палицю аж до трісок побив…

  Після того перевиховання Манька вже ніколи не втікала. Певно, дуже злякалася. Зробилася тихою й байдужою до всього. Мені аж було її шкода. І як гнали ми череду додому, вона останньою йшла до перегону у село.

+

  Мій та Льоньчин батьки - теж були колишні хлопці, і дуже любили череду пасти разом. Зберуть їм їхні жінки, а наші мати, по торбі із собою – обідати, і обов’язково котрась покладе ще й пляшку квасу (або чогось міцнішого).

   Одного разу, як вони були пастухами, уся сільська череда повернулися додому ще далеко до обіду.

 Того дня вийшов я за чимось у двір, як тут бачу –  стоїть наша Калина коло воріт.

- Ма! – гукнув я до хати. – Йди швидко сюди! Подивися - наша корова вже прийшла додому.

- О! А це ж чого? – злякалась мати.

  А тоді побігла на вулицю – а там уся череда так і суне на село.

Чую:

- Василю, допоможи!

Стали ми удвох посеред дороги, й давай завертати корів назад.

- А Боже ж мій, – все примовляє мати. – Це ж  як побачать люди, то буде нам на все село сорому. Скажуть, що пастухи повпивалися та й порозпускали череду.

  Добре, що наша вулиця від берега.

Корови нехотя, але помалу почали розвертатися.

А тут ще й Льонька із двору вибіг, і Юрко, і їхня мати.

  Усі гуртом ми насилу розвернули корів і погнали дорогою до глинища, де мали б бути наші батьки.

Приганяємо  – аж вони обидва міцно сплять! Мій батько як ліежав голою спиною на сонці, зробився червоний, неначе перець, обгорів увесь, на Льоньчиного упала тінь.

- Ах ти ж паразит, – як підскочить до свого чоловіка Льоньчина мати, та як вхопить його за ноги.

 А моя й собі - кричати.

  Як же посхоплюються пастухи на ноги!

- Уже напився? – кричить тітка Оля.

- Та де напився? Випили по стакану того квасу, що ти поклала.

- Миколо! – кричить мій батько. – Ми ж з тобою як домовлялися? Спочатку я сплю дві години, а потім ти.

- Та… сонце добре припікало, мене чомусь геть розморило...

 Ох і дісталося тоді нашим батькам! Жінки на них кричали, а вони сиділи, похнюплені, немов хлопчаки. Викричавшись та навівши порядок, наші матері пішли додому, ми поплентались слідком за ними.

- Знаєш, Льонька, - побачивши, як наші батьки бояться своїх жінок, кажу я. – І чого воно так, що світом правлять жінки? Вдома за головну мама, у дитячому садку – вихователька, у школі – вчителька. А закінчив школу і одружився – починає орудувати тобою жінка…

- Ех, тепер я розумію, чому чоловіки воюють, - каже Льонька.

- Чому?

- Бо на війні жінок немає! А якщо якась і пробереться, то тихесенько працює собі медсестрою, або готує їсти.

- А пам’ятаєш, як наша історичка розказувала про козаків? Казала, що козаки були вільними людьми, втікали на Січ і жили там без жінок. А коли якась примудрялася туди добратися, то її мерщій страчували. І казали на Січ – козацька вольниця.