35. Череда

Мої батьки були гарними господарями й мали свою корову, яку вигонили пастися в загальній череді.

Коли приходила наша черга – пастухом був я.

Залюбки прокидався вранці, кидав до торби простий обід, брав батіг й, коли ще трава була вкрита росою, виходив до перехрестя вулиць - сюди господині пригонили молочниць.

 Найпершою забавою на пасовиську було полювання на жаб. Їх на березі водилось безліч і вони стрибали поперед корів, немов великі пампушки.  Череда повільно брела вперед, а слідом бігли гуси. Прицілившись, я бив батогом по жабі. Та із пискотом переверталась на живіт і завмирала. Гуси ж гелготіли від щастя – й ковтали заціпенілих жаб.

  Коли корови виходили на леваду, земля під їх копитами була настільки грузька та мокра, а вода так близько до поверхні, що там, де ставала якась Квасолька, іноді утворювалася малесенька калюжка. Корова брела собі далі, а я, взявши батіг за тонший кінець, розширював «копитце» настільки міг, продовбував його убік та в ширину й руками вигрібав рідке болото, вихлюпував брудну воду – й у мене була криничка!

 За деякий час із джерельця до ямки набиралася вода, відстоювалась, і коли я гнав череду додому, пив кухликом із лопуха.

Найбільше я любив обіди на природі.

Коли наставав полудень, ми з хлопцями розпалювали багаття, виймали із торби хліб та сало і власноруч – за допомогою лишень ножа, готували кухонне приладдя.

  Ми їли, немов китайці, паличками, які робили із ліщинової лози.

Ліщина у нас росла повсюди - для захисту полів від вітру. Восени ми збирали там смачні горішки, навесні вирізали довгі й гнучкі лозини на вудки, а влітку іноді полювали за грибами. Ліщинову паличку треба було загострити із одного боку ножем, населити на неї сало і тримати над вогнем, аж поки воно не зашкварчить. Запах тоді, скажу я вам, розносився повсюди неймовірний! Навіть корови всі як одна повертали широкі вологі носи у наш бік, принюхуючись.

 Коли сало було готове – від нього залишилася тоненька і майже прозора смужка, ми клали його на хліб і, рясно посипавши сіллю, їли разом із попелом, а руки витирали об штани! І хоч наші матері нам строго наказували вранці, щоб ми втирались рушниками, які вони поклали нам у торби… Але так їсти було смачніше, та й все рівно ж увесь одяг після повернення додому треба було прати.

  Кожного ранку будь-якої погоди усіх корів із села згонили  у великий гурт на степку, там їх приймали два або три пастухи і гнали спочатку на побережжя, а вже далі куди там випадало – або до Лисої гори, до Озера, під Дубину, до Скельки чи аж до мертвого села Скоморохи, місць під пасовища у нас було багато.

Корів тримали чи не у кожному дворі, це така була традиція. І тому не було в селі людини, котра б бодай раз у житті  не пасла череду. Що вже й говорити про дітей.

 І як же я любив це діло!

  Перша наша корова була червоної масті, звалася Калина – слухняна та охайна. Інші позабрьохуються в болоті, або відразу ж, щойно виженеш на пасовисько, втікають до телят – це найбільший був коров’ячий гріх. А наша – яку проведе мати вранці за ворота, така додому повернеться, разом із пастухами. Розумна була Калина і слухняна, ще й над усіма коровами корова!

  Зазвичай до череди обов’язково йшов ще хтось і з дорослих, бо дітям такого важливого діла не можна було довіряти – корови могли влізти у шкоду, або побитися. Але іноді, у жнива, чи коли картоплі копали, чи в який інший гарячий час, як не було іншого виходу, очолити коров’ячий гурт могли і малолітні пастухи.

  Якось погнали ми із Льонькою пасти всю череду тільки удвох. Пригнали корів аж до берега під Лисою горою; корови позалазили у воду, а ми пішли у холодок попід  дерева. Спочатку різалися в карти, тоді бігали у цурки-палки, а далі, від нічого робити, почали борюкатися.

  Корови наші тим часом добре понапивалися води й порозбрідалися хто куди, ми того не бачимо, бо зайняті своїм ділом.

- Може, пополуднуєм?... – за якийсь час питає мене Льонько.

- Добре, гляньмо, що там наші матері  поклали?

Щойно взявся до торби, аж чую – наче звідкись із далеку  долинає голос мого батька.

- О-а-а! О-а-а! – неслося від річки.

- Чуєш, Льонь? – я аж прохопився.

- Що?! Що таке?! –  Льонько витер замурзаною долонею лоба.

- Чуєш?... Наче як мій батько звідкись до нас гукає?...

- І чого йому гукати? Тобі здалося.

- Може, й справді здалося.

Та щойно я присів, а таки чую – гукає!

- Е, точно твій батько, і я теж уже чую, - каже Льонько.

- Мабуть, щось вдома сталося!

 Вибіг я трохи вгору по полосі, і тут бачу, що  десь аж із далеку-далеку, через беріг, річку й село, від дороги манячить батькова машина. І мій батько стоїть зверху на ній, виліз аж на кабіну, кричить щосили і махає до нас руками.

- Льонь… мій батько, - спантеличено кажу я.

- Чого він від тебе хоче?... – злякався Льонька. А тоді: - Вась… а де корови?

- Йо! – схопився я за голову.

  А вийшло так, що поки ми боролися, уся наша череда як є пішла у шкоду. Залишені самі на себе, рогаті позалазили у людські городи, пасуться собі по буряках і кукурудзах.

  Кинулися ми із Льонькою їх виганяти. А корови вже таких стежок по городині понатолочували! Тільки одна наша Калина – стоїть собі осторонь, у шкоду не йде.

   Ото була корова - усім коровам корова.