34. Труси

Коли закінчувалася всяка школа - літо було моє по самі  вінця!

Ходив я із хлопцями на річку й куди хотів. 

  Якось у липні за дня, в страшенну спеку, вибралися я, Льонько і Вова Рогалик купатися аж на інший кінець Гірського Тікича, на Велику греблю – в самих лише трусах.

Напірналися аж до жаб’ячої шкірки й сіли відпочити.

  І тут Льонька каже:

- А давайте, хлопці,  розпалимо багаття й трохи погріємося?

- Давайте!

От що хочете кажіть, але немає в світі такої дитини, щоб не любила палити вогню.

 І ми теж палили.

Як вогонь добре розгорівся, Вова запропонував:

- Чого ми маємо йти через усе село в мокрих трусах? Ви як собі хочете, а я скину і висушу на багатті.

- То ми й свої посушимо! – каже Льонько.

- Гарна ідея, - підтримав я.

  Повиламували ми по довгій тичці, поскидали із себе труси та й понадівали на гілляки, понаставляли над вогнем.

Труси у нас у всіх були нейлонові, тоді такий був фасон, а нейлон – це ж нафта!

Першими загорілися мої труси. Та де там! Навіть не загорілися, не спалахнули, геть і вогню від них не було. Я тільки-тільки підніс палицю до вогню, а вони – шурх! – і зостався від трусів на палиці тільки жмутик резини, умить на гульку скрутилися. І не тільки у мене, у всіх трьох труси поплавилися.

- Хлопці! – злякався Льонька. – А як же ми тепер будемо додому йти? Через усе село -  і без трусів?!!!

  А йти від Великої греблі нам треба було  спочатку по дорозі попід школу, а тоді ще й вуличкою, по іншому ніяк не виходило.

- Оце буде ганьба… - поправив Вова окуляри.

- Треба рвати лопухи! – запропонував я. – Що ж нам ще остається?

- Які лопухи?! Ми з тими лопухами у руках тільки увагу до себе привернемо! Бо ж доказано…

- Досить мудрувати! – перебив я Вові лекцію. – І так все ясно!

От коли прийшов час йти додому, поховали ми своє чоловіче хазяйство в кулаки, та й підтюпцем побігли попід верби, далі – дорогою, тоді вулицею, скрадаючись попід тини, аби ніхто нас не побачив.

   Найближче було Льонькові, він прожогом ускочив у своє подвір’я та й забіг  до хати, я  жив трохи далі, через дорогу від Льонька. А от Вові треба було ще через дві вулиці пробігати! То я  йому й дозволив:

- Підеш, через мій город, - кажу, тебе там точно ніхто не помітить.

 Та щойно ми вбігли у хвіртку, як тут просто перед нами вигулькнула моя мати, стоїть серед подвір’я!

- А це чого ви повиголювалися? – сплеснула вона руками, але очей від нас не відвела.

Ми із Рогаликом аж поприсідали.

- Мамо! Наші труси згоріли!

- Де?

- Не дивися на нас!

   Мені ще так, бо це таки моя мати. А як поглянув я на Вову, а в того  сльози із очей так і бризнули – від сорому – бо ж моя мати мало що була жінкою, але ж -  іще й вчителька.