У селі два рази на рік – під час та замість занять - школярі мали відпрацьовувати в колгоспі практику.
Навесні ми сапали соняшники та буряки. А восени визбирували після комбайна кукурудзу; трясли в садку яблука; копали моркву, цибулю; різали капусту; зазбирували буряки і соняшники.
І хоч до школи потрібно було ходити, ми не сиділи цілими днями за партами й мені це подобалося, бо я був дуже непосидючим.
А на практиці що? Посапав чи покопав до обіду, можеш собі говорити із хлопцями; та й ще - ніхто тебе й за оцінки не питає, домашніх завдань нема.
Одним словом, воля!
Одне було погано, коли навесні терлася в річці риба, то найкраще було б її ловити зранку.
А вранці – практика.
Але ж, коли я вже пообіцяв Льоньці, що тепер ніхто на мене більше не пожаліється моїй матері, то мусив слухатись.
Іду я якось ранком попід беріг із сапою, із відчаєм дивлюся, як мої хлопці рибу ловлять, і важко зітхаю.
- Прогулюєте практику? – питаю із заздрістю.
- Ходи до нас, Вася!
- Мені не можна…
Терпів я так майже тиждень.
А з понеділка зайшов за Льонькою, а той:
- Знаєш, Вась, ти собі як хочеш… ну… я розумію, що у тебе там мати, і клятва, і все таке… Коротше собі як хочеш, але я на практику сьогодні не піду.
- Чому не підеш?...
- Та… йду на рибу.
І так мені стало тоскно на душі! А ще як уявив, що я на полі сапаю, а у цей самий час Льонька сидить десь на річці й ловить рибу, із вудочкою, з підсаком...
- Зрадник ти, – сказав я Льоньці. – Так не можна.
- Подумаєш! – той аж скривився. – Це ж не я заставляю тебе ходити на практику.
- Але я при тобі, Льонь, поклявся, щоб моїй матері ніхто більше на мене не жалівся…
- То ти клявся! Ти, Вась! Але не я!!! Бо мені моя мати дозволяє бути вдома! Скільки хощ-щ-щь! Моя мати – не вчителька! – Льонька тоді неначе плюнув мені у саму душу.
Мені зробилося ще більше прикро, і навіть заздрісно на Льоньку.
Розсердився я на свого товариша дуже сильно. Ну чого, - думаю, - чого моя мати вчителька, а не нормальна доярка, свинарка чи не працює в колгоспній ланці, як усі жінки в селі?
Ще той один день я якось відробив. А ввечері вирішив: вранці скажу матері, що йду на практику, а сам хоч на півгодини, а таки забіжу на річку й трохи половлю риби, хоч трохи відведу душу, потім таки побіжу до школи й скажу вчительці, що запізнився, бо проспав.
Аби ніхто нічого не зрозумів, коли надворі добряче стемніло, склав я все своє рибальське причандалля - підсака, хватку, вудочки, і поніс усе на своїх плечах у беріг, сховав там гарно у вербах. А до води ще й кинув жменю дерті - на приманку.
+
Того дня наш клас мав їхати сапати соняшники. Батько ще звечора добре нагострив мені сапу.
Мати вранці замотала лезо ганчіркою, а тоді, як ото щось відчула, каже:
- Іди, Вася, вперед мене, щоб я тебе всю дорогу бачила!
Я й пішов. Правда, коло Льонькового двору таки трохи призупинився, неначе, щоб спитатися, чи йде він до школи. Хоч я уже тоді знав, що таки не піде. Але ж - треба було мені якось від матері відчепитися.
Мати пішла трохи вперед, кілька разів на мене озирнулася, та й стала. Я й собі трохи постояв, а все-таки мусив йти, поволі плентався позаду.
На моє щастя, коло дороги матір догнала якась вчителька, вони почали поміж собою говорити, і мати моя геть утратила пильність.
Я ж щойно побачив, що мати на мене вже не дивиться, та й – шусть у кущі, і побіг навзгинці бур’янами.
Мати тоді подивилася на всі сторони, а мене вже ніде немає. Не шукати ж по березі серед густих очеретів і кропиви.
От прибіг я до того місця, де звечора свої «снасті» поховав. Розмотав хватку, закинув у воду, зверху по воді ще й примакушив. Трохи далі розклав дві вудки й аж тремчу.
Посидів так хвилин із десять, а тоді взявся за держак, та я-а-ак потягнув на себе, а воно там щось таке важке!
Я вже й і так, і сяк старався, а підняти хватку із води ніяк не можу – риби туди набилося до погибелі, і я для такої ваги ще замалий був.
Стою я із тою хваткою в руках – мені хоч плач, тільки краї трохи підняв над водою і тримаю; риби ж по поверхні стрибає стільки - вода кипить!
А напроти мене, на другому березі, дядьки сиділи, як побачили, скільки у моїй в хватці риби скаче, аж повставали.
Аж тут і батько мій надійшов, хто його знає, як це він на той час опинився саме у тому місці?
Допоміг мені батько хватку на беріг витягнути, аж там півтора відра риби!
- Ого-го! – здивувався він. – Ну ти, сину, й рибак. Тільки чого це тепер не в школі?
- Та… - почав я чухатись за чуба, а очі пустив у воду. – Тут, тату, риба так клювала, ти ж сам бачиш…
- Ну добре, - сміється батько. – Якщо так гарно ловиться, то лови.
- Тільки мама… - подивився я з надією.
- Скажу, щоб не кричала.
Того дня я піймав аж чотири відра риби!
Батько з дому приніс мішка.
А мати як побачила, то й не сварилась.
Але наступного дня вона сама дала мені до рук сапу і як вийшли разом за ворота, грізно наказала:
- Іди поряд зі мною, щоб був увесь час на очах і ні на крок не відставав.