Розбишака

33. А в річці риба

 У селі два рази на рік – під час та замість занять - школярі мали відпрацьовувати в колгоспі практику.

 Навесні ми сапали соняшники та буряки. А восени визбирували після комбайна кукурудзу; трясли в садку яблука; копали моркву, цибулю; різали капусту; зазбирували буряки і соняшники.

І хоч до школи потрібно було ходити, ми не сиділи цілими днями за партами й мені це подобалося, бо я був дуже непосидючим.

  А на практиці що? Посапав чи покопав до обіду, можеш собі говорити із хлопцями; та й ще - ніхто тебе й за оцінки не питає, домашніх завдань нема.

   Одним словом, воля!

 

Одне було погано, коли навесні терлася в річці риба, то найкраще  було б її ловити зранку.

А вранці  – практика.

  Але ж, коли я вже пообіцяв  Льоньці, що тепер ніхто на мене більше не пожаліється моїй матері, то мусив слухатись.

  Іду я якось ранком попід беріг із сапою, із відчаєм дивлюся, як мої хлопці рибу ловлять, і важко зітхаю.

- Прогулюєте практику? – питаю із заздрістю.

- Ходи до нас, Вася!

- Мені не можна…

 

 Терпів я так майже тиждень.

    А з понеділка зайшов за Льонькою, а той:

- Знаєш, Вась, ти собі як хочеш… ну… я розумію, що у тебе там мати, і клятва, і все таке… Коротше собі як хочеш, але я на практику сьогодні не піду.

- Чому не підеш?...

 - Та… йду на рибу.

  І так мені стало тоскно на душі! А ще як уявив, що я на полі сапаю, а у цей самий час Льонька сидить десь на річці й ловить рибу, із вудочкою, з підсаком...

- Зрадник ти, – сказав я Льоньці. – Так не можна.

- Подумаєш! – той аж скривився. – Це ж не я заставляю тебе ходити на практику.

- Але я при тобі, Льонь, поклявся, щоб моїй матері ніхто більше на мене не жалівся…

- То ти клявся! Ти, Вась! Але не я!!! Бо мені моя мати дозволяє бути вдома! Скільки хощ-щ-щь! Моя мати – не вчителька! – Льонька тоді неначе плюнув мені у саму душу.

  Мені зробилося ще більше прикро, і навіть заздрісно на Льоньку.

Розсердився я на свого товариша дуже сильно. Ну чого, - думаю, -  чого моя мати вчителька, а не нормальна доярка, свинарка чи не працює в колгоспній ланці, як усі жінки в селі?

 

  Ще той один день я якось відробив. А ввечері вирішив: вранці скажу матері, що йду на практику, а сам хоч на півгодини, а таки забіжу на річку й трохи половлю риби, хоч трохи відведу душу, потім таки побіжу до школи й скажу вчительці, що запізнився, бо проспав.

 

Аби ніхто нічого не зрозумів, коли надворі добряче стемніло, склав я все своє рибальське причандалля -  підсака, хватку, вудочки, і поніс усе на своїх плечах у беріг, сховав там гарно у вербах. А до води ще й кинув жменю дерті - на приманку.

+

  Того дня наш клас мав їхати сапати соняшники. Батько ще звечора добре нагострив мені сапу.

   Мати вранці замотала лезо ганчіркою, а тоді, як ото щось відчула, каже:

- Іди, Вася, вперед мене, щоб я тебе всю дорогу  бачила!

  Я й пішов. Правда, коло Льонькового двору таки трохи призупинився, неначе, щоб спитатися, чи йде він до школи. Хоч я уже тоді знав, що таки не піде. Але ж - треба було мені якось від матері відчепитися.

   Мати пішла трохи вперед, кілька разів на мене озирнулася, та й стала. Я й собі трохи постояв, а все-таки мусив йти, поволі плентався позаду.

   На моє щастя, коло дороги матір догнала якась  вчителька, вони почали поміж собою говорити, і мати моя геть утратила пильність.  

   Я ж щойно побачив, що мати на мене вже не дивиться, та й – шусть у кущі, і побіг навзгинці бур’янами.

  Мати тоді подивилася  на всі сторони, а мене вже ніде немає. Не шукати ж по березі серед густих очеретів і кропиви.

  От прибіг я до того місця, де звечора свої «снасті» поховав. Розмотав хватку, закинув у воду, зверху по воді ще й  примакушив. Трохи далі розклав дві вудки й аж тремчу.

   Посидів так хвилин із десять, а тоді взявся за держак, та я-а-ак потягнув на себе, а воно там щось таке важке!

  Я вже й і так, і сяк старався, а підняти хватку із води ніяк не можу – риби туди набилося до погибелі, і я для такої ваги ще замалий був.

 Стою я із тою хваткою в руках – мені хоч плач, тільки краї трохи підняв над водою і тримаю; риби ж по поверхні стрибає стільки - вода кипить!

  А напроти мене, на другому березі, дядьки сиділи, як побачили, скільки у моїй в хватці риби скаче, аж повставали.

  Аж тут і батько мій надійшов, хто його знає, як це він на той час опинився саме у тому місці?

 Допоміг мені батько хватку на беріг витягнути, аж там півтора відра риби!

- Ого-го! – здивувався він. – Ну ти, сину, й рибак. Тільки чого це тепер не в школі?

- Та… - почав я чухатись за чуба, а очі пустив у воду. – Тут, тату, риба так клювала, ти ж сам бачиш…

- Ну добре, - сміється батько. – Якщо так гарно  ловиться, то лови.

- Тільки мама… - подивився я з надією.

- Скажу, щоб не кричала.

  Того дня я піймав аж чотири відра риби!

Батько з дому приніс мішка.

А мати як побачила, то й не сварилась.

  Але наступного дня вона сама дала мені до  рук сапу і як вийшли разом за ворота, грізно наказала:

- Іди поряд зі мною, щоб був увесь час на очах і ні на крок не відставав.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше