32. Ворони

До школи  хлопці з моєї вулиці ходили попід саму річку, далі дорогою через греблю – і вже школа.

По березі густо порозросталися старі й високі верби, своїми густими кронами утворюючи понад дорогою зелене й затишне шатро, на їх верхівках мостили гнізда ворони й висиджували пташенят. І щороку гнізд на деревах ставало все більше й більше.

  Якогось разу ми із Льонькою і Юрком полізли на одну вербу, щоб подивитися на пташенят. То ворони тоді зняли такий страшенний галас!

  Якісь такі розумні були пташки, що як просто так ідеш попід деревами, чи граєшся, або геть і сядеш посидіти під товстим стовбуром, то вони тебе не чіпають. А щойно допетрають, що хочеш добратися до їх гнізда – тоді тримайся, можуть гарненько «обстріляти».

  За кілька днів після того, як я просив у Юльки вибачення, мало відбутися свято Останнього дзвоника.

Увечері пішов я до Льоньки.

- Допоможеш мені відомстити одній людині?

- А як же, – пообіцяв Льонька. – Ми ж із тобою друзі?

- Найкращі друзі, - підтвердив я.

- А кому будемо мстити? – Льонька від солодкого передчуття пригоди аж потирав долоні.

- Як це – кому, Юльці. Хіба вона тим вибаченням не зганьбила мене перед усією школою? Та що школою! На все село! Тепер кожен може тикнути у мій бік палець, мовляв, просив у дівчини вибачення.

- Молодець, Вася, відомстити кривднику - це діло честі.

  І  от  святкового дня  вийшли ми із Льонькою із дому трохи раніше, аж моя мати здивувалася:

- Це ти куди, Вася, у таку рань?

- Боюся запізнитись, – бовкнув я з переляку перше, що прийшло мені на ум.

  Всю дорогу до берега я тер і чухав вухо, щоб пам’ятати про свою ганьбу, а Льонько, той аж підстрибував від щастя:

- А що як Юлька знову побіжить жалітися до вчительки?

- Не побіжить. Вона нас не впізнає, – пообіцяв я.

  У березі ми приготували товсті кілки й засіли попід вербами.

 Юлька ж, як на зло, того дня до школи йшла не сама: разом із нею, засліплюючи очі білими фартухами й бантами, йшов ще й цілий гурт дівчат!

- Може, цього разу не будемо?... – засумнівався Льонька.

- Вони нас не впізнають… - прошипів я.

Коли дівчата порівнялися із вербами, ми з Льонькою почали щосили гатити кілками по деревах; а тоді я ще й заклав два пальці до рота й щосили свиснув.

   Господи! Що тут сталося!...

 Усі ворони, у яких уже повилуплювалися, або от-от мали повилуплюватися пташенята, миттєво знялись у повітря! Із несамовитим карканням вони почали кружляти над своїми гніздами. Серед дня зробилася темна ніч… А тоді – на нас зверху ще й сипонуло їдким смердючим «градом».

 Дівчата хором заверещали, але порятуватися вже було марно. Їхні білі банти й фартухи вмить зробилися рябими від воронячого посліду.

Добряче дісталося й нам…

- А-а-а-а!!! – кричали дівчата й бігли по дорозі.

Ми з Льонькою подивилися один на одного…

-  Льонька, ми втрапили в халепу.

- Потрібно було одягнутися у щось старе.

- Подивися на себе.

- А я…

- Мене мати вб’є… - Льонька почав хапливо витирати воронячі «сліди». – Це ж була моя нова форма…

- У тебе є в що інше переодягтися?

- Нема… А в тебе?

- І в мене форма тільки одна. Стара вже затісна, і білої сорочки нема.

- Ото ми дУрні. Погнали мерщій!

  Берегом, навпрошки, дорогою обтріпуючись, побігли  ми до мене дому, бо моя мати була у школі, а Льоньчина того дня мала вихідний, і йому добряче могло б дістатися.

Сяк-так почистивши одяг та почісувавши волосся, ми поспішили назад до школи, добре, що було не дуже далеко.

  А на нас там уже чекали…

- Вони? – щойно помітивши, взялася у боки класна керівничка.

- Вони! – кричала Юлька. – Он у Василя на піджаку сірі плями, дивіться, і в Льоньки теж, і волосся мокре.

- Це точно вони!

- Це вони на нас ворон напустили! – підтверджували інші дівчата.

  Що було робити? Ми з Льонькою приречено подивилися один на одного.

- Не впізнають?... – процідив Льонька крізь зуби.

  На святковій лінійці деякі наші однокласниці стояли без білих бантів і фартухів.

    А вечері до нас із Льонькою поприходили матері цих дівчат - поприносили форму.

- Бери тепер й пери, – кричала моя мати, махаючи перед моїм носом брудним дівчачим фартухом. – Ти мене хочеш кончити? І що це за дитина? Де ти на мою голову таке взялося? Он Сірожа, десять років ходив до школи, і ніколи мені за нього й разу слова поганого не сказали! А це - дня не пройде, щоб я не мусила за тебе червоніти.  Вже й так ті нерви чужими дітьми з’їдені до решти, то ще й ти…

Мати була обурена моєю поведінкою нестямно, і я вкотре вже остаточно клявся, що більше «нічого такого» не буду робити.

- І як це у мого Сергія так виходило? – наступного дня журився я, сидячи поряд із Льонькою. – От клянусь тобі, даю на заклад переднього зуба, що як не стримаю слова, можеш його вибити. Віриш мені?

- Вірю!- навіть не засумнівався Льонька.