31. Ганьба

   Вчився я переважно на «чотири» й «п’ять» (то хороші були оцінки). Одне було погано мене підводила дисципліна, а через те матір дуже часто викликали до кабінету директора.

  Пізніше я подовгу розмірковував, що моєї провини у тих пустощах було не дуже й багато, я був такий же точно, як і всі хлопчики в моєму віці, але ж моя мати -  вчителька, а я – її син.

Ото й наказували, щоб всім для прикладу, для науки….

  Якось я був дуже загрався на перерві й не почув, коли продзвенів дзвінок до уроку. Усі діти вже давно побігли до школи, а я ще бавлюся.

Аж коли роздивився, що нікого, крім мене немає на майдачнику, зрозумів.

  Убіг я в школу, а на коридорах - зовсім порожньо!

  Аж тут, бачу, від учительської Юлька із журналом йде. А  клас наш був на другому поверсі , аж у самому кінці довгого коридору.

- Юлько, – гукаю, зажди! Разом до класу зайдемо!

А вона:

- Ні! – і щодуху від мене побігла, на ходу ще й обернулася, виставила язика і покривилася: ве-ве-ве!

  Я  тоді й рвонув.

Біжу і розумію, що все рівно не встигну її догнати. І така на ту Юльку злість напала, що я не зміг  стриматись.

 У мене в руках була «стріла». Це така довга гострюща булавка, на кінці якої причеплений тягарець-вертушка. Якщо, для прикладу, кинути таку «стрілу» у портрет над дошкою, булавка застрягала  в око леніна*, або якогось іншого письменника чи політичного діяча, а вчителька ходить собі поміж партами, щось розказує й того не бачить. Усі сміються, а ти сидиш – герой!

   Ще хлопці робили із ручок плювачки. Треба було відірвати від ручки ковпачка й надломити кінчик. А тоді - нажувати папірців, або накрутити гульок із пластиліну – і стріляй собі!

   За ці плювачки  нам, хлопцям, найбільше й діставалося. Бо, як на зло, пластилін залипав дівчатам у волосся, а «мисливцям» - залазив під нігті. То ми, щоб стріляти по дівчатах, більше любили жувати папірці.

 Але все ж таки краще було плюватися  пластиліном!

  У  нас у кабінеті хімії над дошкою висів великий портрет Мендєлєєва, то він був заліплений тими пластиліновими гульками так, наче на великого вченого позлазились усі бородавки світу!

  І вчителька їх не бачила! Аж якось приїхала до школи комісія, і якась жінка сиділа увесь урок, позіхала на задній парті – не мала чого робити, а тоді, видко, й придивилася новим оком до портрета.

   Аж потім хімічка на перерві стала на стіл і власноручно визволила Мендєлєєва від пластилінових прищів.

  Я дуже любив попадати портретам у лоб, щоб безпремінно прямісінько поміж очей. Льонько цілився тільки в очі… Вова Рогалик, наприклад, чомусь любив запльовувати написи, а Ванька поціляв у губи…

  Між нами інколи навіть змагання влаштовувались – хто точніше у ціль попаде.

  І найкраще було влучати саме «стрілами»!

  Так от, прошипівши:

- Ну, зачекай… - доганяю я Юльку і бачу, що вона от-от відчинить двері й проскочить вперед мене, а я вже  все рівно за нею не вспіваю. Беру я тоді в руку свою «стрілу», добре прицілююся (а око вже мав набите!), і з усієї сили, з усієї люті, просто на бігу мічу їй в м’яке місце.

Як пожбури-и-и-ив!

 Юлька ж саме вхопилася руками за двері.

 І тут, як розчахне вона ті двері, і на все горло як заверещить, прямо до класу. Відкрила двері і:

- А-а-а-а!!!!

Мені ззаду було дуже добре видно, як у нашої вчительки від страху очі повискакували із орбіт.

- Що таке, Юля?... – злякалася вона.

- А-а-а-а! – вже тихіше, але все не переставала  кричати Юлька.

  У класі спочатку ніхто й не зрозумів, чого це вона увігналася із таким вереском.

  Я ж зайшов собі смирненько, наче й сам здивувався – що за шум?

  Ну, пізніше, звичайно ж, у всьому розібрались. Бо ж на коридорі, крім мене, нікого більше не було…

  Булавку з Юльчиних сідниць дістали; й Юлька спеціально голосно ойкаючи, пошкандибала до кабінету медсестри. А мене хімічка повела до матері.

- А якби ти дитині в око попав? – мати крутила мені у кабінеті директора вухо. – А якби дівчинку скалічив?!

- Та я ж не в око їй поцілив… - я старався виправдовуватися, як міг, з останніх сил стримував  сльози. – А чого вона на мене не зачекала? Я кликав, а Юлька з мене кривилася. Та вона навіть і не відчула, мов комарик укусив… - пригадав я слова шкільної медсестри, коли та робила нам щеплення у руку.

- Ти бач, яке затяте?! – сичала хімічка. – А якби, Вася, та тобі так? Думаєш, не буде боляче?! Як ти всіх налякав!

- То ж не я, то Юлька кричала!... – кривився я від болю. А мати з усієї сили крутила моє вухо й далі, щоб я нарешті вмовк.

- Кажи, що більше так не будеш! – благала вона. А тоді до хімічки й до директора: - Я йому вдома дам. Вдома батько як зніме до нього паска! Проси у однокласниці вибачення! Бо я тобі зараз!... – і круть, круть, круть...

  Мусив я попросити пробачення, та ще й перед усім класом, бо мати була б мені вухо точно одірвала, я навіть чув, як щось у ньому хрупало.

 Так і розказував потім хлопцям:

- От зараза ж, хлопці! Ну й болить вухо, коли його відривають!

- Подумаєш... – зневажливо сплюнув набік Вова.

Я після випадку із директоровим капелюхом (здорово  тоді виручив!) поважав його страшенно і дуже часто брав на всякі збитки. І Рогалик із усіх сил намагався триматися як свій. Хоча, був дуже схожим на кролика із мультика про Вінні-Пуха, що затесався чомусь поміж Петриків П'яточкіних, або – розбійників із «Снігової королеви».

- Що - подумаєш?!..- зціпив я зуби. – Ти що собі думаєш?

- Я не доказав, - поправив Вова окуляри. – Так просто вухо відірвати не можна: по-перше, воно ж не нитками пришите до голови…

- А по-друге?... – грізно посунув на Вову Льонька, він дуже не любив, коли той занадто мудрував.

- А по-друге, мене баба моя, знаєте скільки разів за вуха рвала? Ого-го! І що? Усі на місці! – Рогалик невинно усміхнувся.