30. Клятва

 Наш директор школи був чоловік хороший, розуміючий. Ніколи марно на своїх учнів не сварився. Аби йому тоді бичок на голову не впав, то хіба б він хлопців зачепив? Ні, нізащо!

 Я міг курити хоч би й у шкільній  кочегарці, ми туди ходили удвох із Льонькою.

    От сидимо ми якось біля піддувала із дядьком Сидором, шкільним кочегаром, перший раз тоді разом закурили. І тут – заходить Микола Петрович!

  Але він нам і слова не сказав, тільки наставив мовчки долоню.

- Вась, у тебе сигарети є? – питає мене Льонько. – Дай Миколі Петровичу одну.

    При нас директор не курив.

  Але коли ми із кочегарки йшли, то міг і закурити, і випити – удвох із дядьком Сидором. То був його колишній однокласник і найкращий друг.

  Колись дядько Сидір теж на вчителя учився, і дуже любив Соню Макарівну. І вона його - після інституту навіть мали побратися.

 Але тоді щось трапилось. Розказували, що дядько Сидір був дуже-дуже добрий і совісний. Через те як дізнався, що Соню Макарівну любить його найкращий товариш, то відразу від неї й відступився.  

   Довго вдавав, що Соня Макарівна йому байдужа. Аж доки вона поплакала, поплакала, та й вийшла заміж за Миколу Петровича, що було робити? А дядько Сидір тоді покинув інститут і повернувся назад у своє село, пішов робити у колгосп.

  Соня Макарівна із Миколою Петровичем теж пізніше повернулися, вже із дитиною, та й пішли робити в школу. От дядько Сидір тоді й запив. На ніщо перевівся чоловік! Його навіть із роботи вигнали. 

   Був би зовсім пропав. Але пожалів товариш, забрав дядька Сидора до себе в школу, по старій дружбі прилаштував у кочегарку.

  Всі про те нещасливе кохання й вірну дружбу знали – у селі  часто при дітях обговорювали цю ситуацію.

- Може, Соня Макарівна через те і зла така, і гарикає на Миколу Петровича, що шкодує за своїм Сидором? – якось міркував так Льонька.

- А хіба ж Микола Петрович чимось від нього гірший? Він її не б’є, не зраджує, - казав я на те. – Ну, випиває трохи чоловік.

- Але ж - оце любов… Давай, Вася, домовимося, що ти ніколи у мене Лізи не забереш? А я у тебе – твоєї дівчини!

- Ти що – Лізку так дуже любиш?!

- Ну… не знаю. То домовились?

- Домовились, - згодився я. -  Тим більше, що мені твоя Лізка геть не подобається, що там любити? Одні кістки! Немає, Льонь, у ній нічого гарного.

- Не говори так! – заступався за свою даму серця Льонько. – Ще невідомо, у яку ти, Вася, закохаєшся! Ще побачимо, скоро буде видно!

- Не знаю, в кого закохаюся я, але точно не в твою Лізку!

- Договорились, зуб даю! – великим пальцем Льонька підсадив зуба.

Я повторив за ним так само.

 – Ай!!! Я-я-яй! – раптом як заверещить Льонько і виплюнув зуба у траву, на його губах я помітив кров.

- Оце так?

- Зате клятва буде міцнішою. Прикинь, скріплена кров’ю!

- Ні, я собі зуба не буду рвати, – кажу. – Ти ж як собі хочеш.

+

  Микола Петрович додому ходив через шкільний стадіон.

 Якось увесь день  мрячив дощ, була страшна сльота, кругом – саме болото.

  На футбольному полі  теж у самих воротях стояла величезна калюжа, як ставок. Але нам, хлопцям, дощ чи не дощ – ми грали у футбол!

  Болотяний матч саме був  у розпалі, коли директор виходив на свій щоденний маршрут. Я тої миті розбігся й ударив по м’ячу – так по голові й попав!

  Від переляку я аж затерп: дивлюся, а у Миколи Петровича із голови капелюх тільки  - ф-і-ііть! – і полетів просто у  калюжу.

Стою я і кліпаю очима, не знаю, що мені тепер  робити – і втікати вже пізно, і сказати немає що.

  Виручив мене Вова: він сидів біля самих воріт, зірвався на ноги, хлюпнув руками по калюжі, витягнув капелюха з води, обтріпав.

- Нате Вам, шановний Миколо Петровичу, – подав директорові з поклоном.

- От уже ж урвителі!... – тільки й вимовив той. – Глядіть мені, щоб хоч кого м’ячом не вбили!

Було, як збереться вся школа на лінійку, Микола Петрович стане посередині - а в руках беззмінно тримав газету, скручену у трубочку, він із тією «трубочкою» скрізь ходив.

- Любі діти! Сьогодні ми зібралися, бо…. - та й розказує нам про щось, і хитається при тому вперед-назад, а газету все під животом тримає.

   Лінійка закінчиться, я вбіжу до класу, стану перед дошкою, в руки візьму скрученого в трубочку зошита, та й «мавпую» - передражнюю Миколу Петровича: стою й теж хитаюся вперед-назад, неначе то у мене цюрка.

  А мої однокласники аж за животи хапаються, так сміються.