26. Кривда

У четвертому класі я відчув відносну свободу - з’явилося багато нових вчителів, ми ходили по різних кабінетах, можна було сідати хто із ким хоче і навіть непомітно прогулювати уроки.

   Із усіх дисциплін я найбільше цікавився  історією, багато читав. А от математики не любив, мабуть, через учительку, ще й на моє нещастя Соня Макарівна тепер була у нас класним керівником!

Якось на її уроці розв’язував я біля дошки дуже важку задачу, аж упрів від натуги, вимастився увесь у крейду, бо ж пишу і стираю, пишу і стираю. А в цей же час коло дверей стояв і нудився світом Вова Рогалик: він трохи запізнився і був покараний.

 Соня Макарівна сиділа до мене спиною і щось писала. У класі стояла повна тиша.

Пройшло вже, мабуть, з півгодини, я неймовірно страждаю біля дошки, мені вже й світ не милий, сили покинули до решти, рука німіє, голова пухне, перед очима усе пливе, прокляті цифри скачуть… а Вова від нудьги почав кривитися з дівчат. Спочатку показував їм язика, потім тикав дулі. Дівчата потроху пирхали, а далі – й на весь голос. Особливо Юлька, як розрегочеться!

   Я ж, напівпритомний, і далі собі розв’язував задачу, мені геть зовсім було не до сміху.

  І тут Соня Макарівна раптом як зірветься на ноги! Розвернулася усім своїм грудастим тілом  до дошки та як вліпить мені долонею по обличчі! У мене аж у очах потемніло – це ж за що?!

  А тоді розмахнулася ще раз, тільки – від її ляпаса я різко отямився, встиг перехопити руку просто перед своїм обличчям і з неймовірним зусиллям викрутив назад, ще й наліг усім тілом зверху…

 Мабуть, так я зробив від переляку, бо по-іншому б не посмів – це ж учителька! І де в мені та сила взялася, що я здорову жінку так скрутив, аж вона пригнулася обличчям до підлоги.

- Пусти! – кричить десь знизу до мене Соня Макарівна. – Ти ж мені зараз руку зламаєш!!!

  Я й випустив. Стою, тремчу усім тілом. А вчителька – упала важко на стілець і вхопилася за груди.

- Ой, мені погано! – кричить та схлипує. – В мене серце хворе! Діти, мерщій кличте медсестру, бо помираю. І матір Василеву!!!

Дівчата й побігли…

  От зайшла моя мати до класу. А тут - уже ціла трагедія: я стою біля дошки – увесь білий від крейди, від страху кусаю губи, а Соню Макарівну медсестра валер’янкою відпоює.

- Ваш бандит мені був би руку викрутив! – щойно побачивши матір, як закричить вчителька. – Йому не місце серед нормальних дітей! Зараз же напишу характеристику, скажу чоловікові, щоб викинув його геть зі школи! В колонію його строгого режиму, туди!!!

- Як же це так, Вася?… - матері моїй від почутого теж стало недобре, вона густо почервоніла й собі вхопилася однією рукою за серце, іншу міцно стисла в кулак.

- Мамо, Соня Макарівна перша почала бійку, - несміло почав я.

- Що ти верзеш? Мерщій замовкни!!!

Тут мені був би гаплик, бо я бачив, як материн кулак повільно описував дугу, ще мить – і я не дорахувався б зубів…

(

 Коли я ішов до школи, поставила мене мати  перед собою і перш, ніж ми вийшли за поріг, попросила:

- Вася, ти знаєш, яка важка учительська праця, ти ж бачиш, яка я із роботи приходжу знервована? Попрошу тебе про одне: чи будеш ти гарно вчитися, чи ні, але щоб, сину, ніколи не смів ображати учителів та зривати уроки. Пам’ятай: твоя  мати - теж учителька.

  І я їй це пообіцяв, і до того часу дотримувався обіцянки.

)

- Мамо… Вона мене ні за що по обличчю вдарила… - крізь міцно стиснуті вуста прошепотів я, - і сльози горохом покотилися по моїх щоках. Ніколи я ні перед тим, ні після того перед своїми однокласниками не плакав, мав репутацію крутого розбишаки. А тут…

- Що?... – мати опустила руку й розвернулася до вчительки. – Невже це правда? Ви справді вдарили Василя, за що?

- Він із мене кривився! – понуро буркнула Соня Макарівна.

- Із вас кривився? Діти, це правда?

- Ні, Вася із Соні Макарівни не кривився, - тихенько каже Ліза. – Він стояв біля дошки і розв’язував задачу, навіть не озирався. Це Вова Рогалик нас розсмішив…

  Мати моя як глянула на Соню Макарівну, а та ще дужче хлипає, не знає, що казати.

- То оце так, Соня Макарівна?... – зітхнула моя мати. – Я вчила Ваших трьох синів, от кого треба було б бити. Але я ніколи й пальцем жодного не торкнулась. А Ви, не розібравшись, мого Василя - по обличчі?

- Я не так зрозуміла…

Мабуть, усі чекали, що вчителька почне вибачатися. Але ні.

Ще кілька хвилин мати стояла біля дверей, у класі стояла страшна тиша, я - й далі стояв біля дошки, Соня Макарівна – мовчки лежала на стільці, однокласники запитально дивилися то на вчительку, то на мене, то на мою матір.

Нарешті мати відчинила двері, але перед тим, як покинути клас, звернулася до мене:

-  Битися не можна, але коли тебе, сину, ще коли-небудь захоче ударити Соня Макарівна, можеш сміливо давати їй здачі, я дозволяю.