25. Яйця

  Нас, сільських дітей, ще змалечку привчали до роботи.

І то до всякої, яку могли подужати – пофарбувати тин, виполоти грядки, погодувати худобу й птицю, а іноді довіряли навіть колоти дрова…

  Якось Льончина мама була дуже зайнята, не мала часу, і більше тижня не збирала по гніздах курячі яйця; їх уже б там мало бути до погибелі!

  Доручила вона цю справу Льоньці.

 - Прийдеш зі  школи й повизбируєш усі яйця!- якось наказала йому із самого ранку.

- А чого це я?! Он нехай Юрко визбирує!!! – запротестував Льонько.

- Він іще малий, може побити, ти збереш.

- Я теж поб’ю!

- Тільки спробуй мені! – пригрозила мати Льоньці кулаком.

- Чого увесь час тільки я та я?!..

 І як прийшли вони із Юрко разом зі школи, то Льонька відразу  ж взявся до роботи – пішов до хліва і став нишпорити по гніздах, хотів швидше кінчити та й іти на берег, щоб пограти із хлопцями у футбол.

  Льонько тримав наперед себе корзинку, і складав туди обережненько по яйці, а Юрко  ходив за ним слідком, і тільки  підсміювався.

А тоді ще й взявся прозиватися:

- Збирай, збирай, яйцезбиральник, куролап рудий! – кричить і скаче довкруги Льоньки. – Ти ще тепер смердітимеш курми, бееее!

   А яйця свої сільські кури іноді кладуть де попало – не тільки по гніздах, а й у ямках попід сідалом розкидають, а там буває дуже брудно й неприємно пахне -  кури ж дурні й не вміють у одне місце в туалет ходити…

- Ах ти ж гад! – розгнівався на такі слова Льонька.

  Та й так як  тримав у руках жменю яєць, ще не встиг покласти їх до кошика, то так і усмалив всіма ними по Юркові.

  А після школи хлопці  не переодягнулися, були обоє у шкільній формі.

  Перед Юрком стояв дерев’яний ящик, у якому кури теж неслися, а в ньому – теж повно яєць. От він і собі схопив одне яйце – та й кинув ним по Льоньці.

  А тоді -  почалася справжня війна!

   Я  того дня зі школи йшов трохи пізніше, загаявся на стадіоні – відбив кілька подач м’ячем.

 От доходжу все й до своєї хати, аж тут таке! Дивлюся – а Льонько з Юрком б’ються посеред подвір’я, та ще й чогось із голови до ніг  жовті від яєць та в шкаралупах. І стіна хатня з причілку, і стіна від хліва, і всі вікна у веранді – геть усе чисто теж у побитих яйцях!

- Ви що, придурки? – кричу до них. – Зараз батьки додому з роботи додому йтимуть, мати ж вас повбиває!

  Аж тільки-тільки тоді Льонько із Юрком схаменулись. Поставали, обоє відсапуються і роздивляються - то один на одного, то скрізь по подвір’ю. А там – куди не кинь оком, сліди від яєчного побоїща!

- Боже-боже!!! Що ж тепер мені робити?! – обтираючи липкою рукою шкаралупи  із піджака, злякався Льонько. – Це все ти!!! У-у-у!!! Юрчище-гарбузище!!!! – показав кулака малому.

- Ні! Ти перший почав! – замахав руками Юрко. – І я мамі, як вона прийде, усе-усе розкажу!!!

- Ну і що ти, ябеда мала, розкажеш?...

 - Я розкажу мамі, що це ти усе поробив!!! Ти перший почав! І мама тобі сказала яйця із гнізд повибирати!

- А ти не тішся дуже! – кажу я до Юрка. – Мати ваша, як побачить оце усе, - і обвів рукою їхній двір, і хату, -  не буде розбиратися, хто із вас почав перший, бо ти теж кидався, я все бачив.

- А давай так і скажемо, що це Юрко зробив?... – по-змовницьки підморгнув мені Льонька (або то у нього око само собою засмикалося, від нервів?)

- Ну… твій Юрко не раз нас видавав, його б не завадило провчити, я, Льонь, то скажу, але ж… Твоя мати нам не повірить – малий он теж увесь у яйцях, хіба б він сам себе так зміг обкидати?

  Ми з Льонькою, як по команді, разом розвернулися у бік Юрка – якби не шкаралупи, то його можна було б тепер  у піч замість пирога саджати, так гарно він був вимащений у жовтках, вже починав блистіти.

А Юрко враз почав схлипувати:

- Ти, зараза  гадюча, курячий посмітюх, смердючий і паскудний! Ти мені великим яйцем по лобі попав… А там вавка, від стріли… І це ви, убивці й волоцюги,  хочете мене ще й оббрехати? Не вийде у вас нічого! Мама вам не повірить!!! Я все розка-а-а-ажу!!!

- Да, шкода мені малого. Якщо вже будемо получати, то разом… - згодився із Юрковими аргументами Льонька.

- Льонь, - кажу я тоді. – Ти зарання не психуй. Ще тільки третя година, а мати з батьком прийдуть додому аж на п’ять. Ми ще вспіємо усе тут поприбирати. І я вам допоможу, по-товариськи.

- А з шкільною формою що робити? Ось… – засумнівався Льонька.

- Скажемо, що впали,– придумав  Юрко.

- Мати нам не повірить. Бо якщо б ми геть і упали, геть і в яйця, то що – головами по корзині товклися? Ні, не повірить. Та ще й хата… І хлів! А веранда!

  Льонька схопився липкими руками за голову і … гірко заплакав, аж підвивати став. Горе його було дуже велике. Бо щоб так, при людях плакати…

- Тягни, малий, воду! – прикрикнув я на Юрка, бо він уже крадькома озирався на всі боки, думав - щоб втікати із подвір’я геть, це я по його очах побачив. Юрко міг нас і на цей раз зрадити. – А ти, Льонько, неси із комори велику балію та й роздягайтеся догола.

  До того часу на сонці шкільна форма почала братися цупкою плівкою. Та й стіни на хаті і хліві – теж, треба було діяти дуже швидко.

  Льонька приніс балію і виставив її перед порогом хати, а тоді побіг до комори ще раз і виніс звідти велику, ще навіть непочату пачку прального порошку «Лотос» і висипав його у балію, увесь до крихти! Юрко тим часом залляв усе те поверху  холодною водою із криниці.

- Тепер, поки порошок трохи розчиниться у воді, давайте замиємо сліди, – схопився Льонька руками за  труси.

  І ми втрьох  взялися  мити стіни. За ганчірки ми взяли старі рушники, ними тітка Оля мила перед доїнням корові вим’я, а вмочали їх у два тазики – із них після череди корова мала пити чисту воду, батько із ранку туди її наливав, щоб вона на сонці вигрілася.