24. Бізнес і коти

Із самого малку за головний обов’язок я мав годування кролів. Влітку ці тваринки найбільше полюбляють їсти різні свіжі бур’яни – лопухи, полин, люцерну, кульбабу…

Як же я із тими бур’янами намучився! Уже дорослим бачив, як теперішні діти відпочивають – їздять на море з батьками, або у  табір. А я ціле літо тільки тим і займався, що у «вільний час» лазив по берегах із мішком на плечах –  рвав кролям траву.

Рано-ранесенько, щойно протирав очі зі сну, йшов на двір, а там трава ще у росі, в ноги холодно. Бо ходив я майже все літо босий.

-  Навіщо мені взувачка, щоб тиснула? – відмовлявся я, коли мати заставляла взувати кеди. - Босому набагато краще.

І от іду я вранці по росі на берег, вишукую кролячі делікатеси, і як знайду таке місце, де дуже багато росте кульбаби, то аж підскакую від радості, що матиму тепер більше часу на ігри.

- Як кролі повиростають, кілька штук здамо на заготівлю, та й купимо тобі футбольного м’яча, – пообіцяв мені першого року батько.

 Так я те ціле літо чи не все на кролів і змарнував.

А на осінь кролів побили, закатали в банки тушонку – і мій м’яч накрився мідним тазиком.

Наступного року я все ж таки наполіг на своєму:

- Купите мені за кролячі гроші туфлі, – кажу матері. - Які я сам собі виберу.

- Купимо, - пообіцяла вона.

Ні батько, ні мати, ні, тим більше Сергій, ніколи точно не знали, скільки насправді я мав вухатих підопічних.

А кріль тоді коштував вісім  рублів.

Як здав я на заготівлю у серпні  кролячу тушки, поїхали ми з матір’ю на базар - збиратися до школи і вибирати мені  туфлі.

А які ж колись були у магазинах  туфлі? Усі на один фасон – незугарні, грубі, як гармаки. В таких тоді тільки і ходили. Але на базарі я набачив зовсім інші - із довгими носаками, вузенькі, чорні.

І так я тих туфель захотів!

- Ось ці хочу, – показав на них матері.

Підійшли ми до продавця, а то ще й був фарцовщик, мати просить, щоб дав поміряти. А він:

- Ці туфлі дуже дорогі.

- У нас є гроші, не бійтеся, давайте. Он, малий  сам заробив, - похвалила мене мати.

Ті туфлі ми й купили, ще й на зошити від кролячих грошей осталось.

  Який же я був щасливий!

  І вирішив тоді ще й зайнятися котячим «бізнесом», ідея  сама собою прийшла: якось бабка Оля пожалілася матері, що здох її любимий кіт Мурчик, і сказала, що якби хто приніс їй молоденького, то вона б і грішми заплатила.

 А якраз була осінь, у селі  кицьки почали пороситися, то попід тини стільки тих кошенят сиділо!

 Я швидесенько докумекав: поїхав мерщій додому, вкинув у сумку одне приблудне кошеня, сів на велосипед – і рвонув назад, просто через поле -  до баби Олі.

 Випустив кота бабі у пелену і питаю:

- А скільки Ви мені дасте за цього кота грошей?

А баба:

- Ой, Вася! Це ж хоч котик, чи, може, кицька?

- А що, бабуню, буде дорожче?

- Котик краще. Бо кицька як почне кошенят водити, та ще й є такі, що  по три рази на рік водять, а тоді що мені з ними робити?

- То в мене котик, – кажу бабі.

Баба дала мені за котика аж два рублі.

  Я тоді так зрадів! Сів на велосипед – і знов поїхав по дорогах. Попід хати нашукав аж п’ятеро вусатих-полосатих, усяких – і великих, і малих, навіть кицьку поросну вкинув. Привіз  бабці, висипав усе добро із мішка – під самим  порогом.

- За всіх разом давайте десять рублів, – кажу.

Бабка гроші таки дала, але попросила, щоб я більше вже котів до її подвір’я не звозив.

- Може, Вам ще чогось треба? – питаю.

- Більше, сину, не треба нічого. Ти й так у мене усю пенсію за місяць виманив.

Котів я найбільше любив із усіх тварин, вони супроводжували й супроводжують мене постійно.

 Перший кіт, із яким я познайомився, звався Броня. Коли я народився, він уже жив у нашій хаті, і то давно. Тому що від того часу, коли я його міг пригадати, він уже був старий.

 Броня був дуже зажерливий і ледачий котик, тому що увесь час тільки спав, а коли прокидався, починав несамовито їсти.

- Їсть як не у себе! – кричала мати, коли Броня сидів біля своєї миски, а вона все сипала і сипала туди наїдки.

 Кіт не ловив мишей, і гратись теж не любив. Я тягав Броню за хвоста, встромляв йому у очі пальці, носив поперед себе і підстригав вуса. Але кіт ніяк не реагував на мої пустощі, хіба тільки жалібно м’явкотів, якщо терпіти вже було несила.

- Покинь того кота, у нього блохи! – кричала мати. І я кидав його просто там, де стояв – кіт відразу ж вкладався спати.

 Ось так, сплячого, його, мабуть, і з’їли свині. Тому що ще ввечері батько закинув Броню до хліва, а вранці його не стало.

 Котів ми ніде не брали, і тим більше – не купляли, бо до нас вони приходили самі: малі кошенята, дорослі коти й кицьки. Це вже ми мусили потім розносити «своїх» кошенят та підкидати людям під хати. А куди ж було дівати?

  Таким чином якогось разу до нас і прибився Мурчик. Був він високий, худий та гандрибатий. А ще – страшно наляканий. З’явившись у подвір’ї, кіт щодуху чкурнув до курника і там, забившись у куточок, зіщулився та заплющив очі: заховався. Та щойно хтось із нас підходив до нього близько, кіт, страшно м'яукнувши, чимдуж тікав. Мати давала йому їсти – ставила мисочку із молоком біля порогу хати, а потім відходила далеко. Але кіт не брався до їжі аж до тієї пори, поки всі не зникали.

 Так тривало чи не місяць. Я вже й назвав кота Мурчиком, непомітно від матері брав зі столу та носив йому курячі стегна, ковбасу й котлети, говорив до кота, дивився йому в очі – та кіт не йшов до рук, і край. А кому потрібен вдома дикий кіт? Всім відомо, що ця тваринка тільки й існує для того, аби її гладили й любили.

  А ще – аби ловити мишей. Це якщо кіт живе надворі. Але й у такому разі він має бути прирученим, ручним.

- Слухай, ти ходила в малину? – якогось дня зайшов до хати і запитав у матері батько.