22. Річка

  Якось запримітили ми з Льонькою на березі річки гарного човника. То не було його, а це – раптом звідкись узявся.

А саме по телевізору йшло кіно «Діти капітана Гранта».

- От коли б і нам поплавати, – замріявся Льонька, ще й важко зітхнув. – Мучся ото, сиди кожного дня на тих уроках. А тут, на річці, така краса, така воля…

- І чий же це човник? Аби ж знаття… – я й собі подумав уголос. – Треба дізнатися.

 Розпитали ми у тих хлопців, що жили по побережжю, і вияснили, що човника поставив на березі Льоньчин хрещений батько.

- Ну от! – не довго думав Льонько. – Давай, Вася, вирвемо із землі шворня, та й попливемо?

    Так ми і зробили.

  У понеділок вирішили не йти до школи, сховали свої портфелі у вербах, викопали із землі залізного стовпця, вкинули його до човника, та й попливли…

 Так у плавання ми ходили спокійно днів зо три. Вранці  неначе йшли до школи, але -  із портфелями на плечах завертали до берега, а там ховали портфелі у кущах, бралися за весла – і сплавлялися по течії, мандрували попід берегами. А так як майстерно маскувалися, то ніхто нас не запримітив, і хрещений Льончин теж не спохватився.

  Ми втікали від уроків і розважалися, аж поки наша вчителька у кінці тижня не спитала у моєї матері:

- А чого це ваш Вася не ходить до школи? Може, захворів, не доведи господи?

- Як це не ходить?... – здивувалась мати.- Щодня пакує портфеля, вдягає форму.

- Але у класі його немає.

 Та ще й того самого дня, треба ж щоб усе так збіглося! - Льоньчин хрещений  захотів половити  рибу. Прийшов до берега, а човника на місці нема: ми з Льоньком тепер ховали його в очереті, у березі в баби Югини.

     І от, почалося слідство.

Ми з Льонькою нічого не відаємо; розкішна передобідня пора, гарно поснідавши, спокійненько пливемо собі вздовж по річці, а у цей же час наші матері слухають від людей - то той, то той бачив нас на човнику, як ми - серед білого дня! ловили рибу.

Отож нас із Льонькою на гарячому й упіймали.

 Мати моя покинула школу, помчала на беріг, а запримітивши нас, побігла вздовж води і загукала:

- Ану мерщій повертайте назад, лишень обережно веслуйте! Чули?

Від подиву ми перезирнулися.

- Це звідки вона тут взялася? – почухав лоба Льонька.

- Не інакше, як хтось заклав.

- Ага, заздрісників у нас тепер багато…

Тим часом мати аж умлівала від страху, аби ми не втопилися.

- Хлопці, хоч не нахиляйтеся низько до води, там глибоко, - слізно благала вона.

- Хе-хе, - зневажливо пхикнув Льонька.

Я ж завбачливо промовчав – не його мати чекала на березі.

Хоч і не хотілося нам, та мусили ми завернути човен та попрощатися із волею.

 Бо човника у нас забрали, ще й заставили піти до школи. До кінця уроків стояли ми з Льонькою по всіх класах у кутках.

 Але хрещений Льоньчин таки нас пожалів, він  же сам колись був дитиною! -  і дозволив вільно брати ключа від човника.

- Тільки шворня більше не виривайте, - попросив нас. – А так, пливайте собі,  скільки треба.

  Після того плавання мене і Льоньку дуже довго у селі називали  -  Магеланами.

  Але  ж ми відтоді вже мали свого човника.

  І от якось восени (було досить холодно, дув  пронизливий вітер, усі рибалки зодягнулися по-осінньому в бушлати, сиділи у теплих шапках) я, Іван і Вовка - утрьох ловили рибу, тільки в одних трусах, руками.

  Підпливли ми човником під самі верби, пороздягалися, повилазили на коріння – і ну шарити руками в мулі.

  Іван із Вовою повитягували по карасику, а я  вицупарив за загривок водяного пацюка.

Тримаю у руках, він пронизливо пищить і борсається, намагається вкусити. Від несподіванки я вдарив пацюком об дерево – і той замовк.

До лікарні я потрапив останнім, аж на третій день.

  Бо Вова із Ваньком вже були там, із високою температурою - дуже позастуджувалися і два тижні не ходили до школи, лежали у лікарні.

  А Льоньці повезло навіть більше: у цей час він  був в гостях у своєї баби в Ботвинівці, і там - навчився курити…

Приїхав Льонька додому, а ми у лікарні лежимо!

 Коли виписалися, Льонька обійшов нас усіх по черзі і попросив  зібратися на березі.

- Щось розкажу вам інтересного… - ще й підморгував по-змовницьки і кожного разу прикладав пальця до вуст.

Нарешті ми дочекалися того вечора, так було усім цікаво, що ж це він розкаже.

Поприходили на беріг, поставали біля кринички,  а Льонька по-діловому так сів на повалену вербу, вийняв папіросу – і …. закурив.

А ми!... стоїмо, і дивимося на Льонька із лютою заздрістю.

- То чого ти нас гукав? – питаю я.

- Щас-с-с!... – Льонька випустив тоненьку цівочку диму крізь дірку між зубами. – Дай докурю! – і зневажливо сплюнув набік.

  Вова аж за голову ухопився: оце дає! А Льонька й далі мовчить собі, сидить і курить.

- А ми в лікарні лежали, - каже Вова, бо треба ж було про щось сказати.

- Ну а я що – не знаю?.. – втомлено відповів йому Льонька. – Це й не дивина. Ти, Рогалик, без кінця по лікарнях лежиш, тебе як не воші покусають, то апендицит лопне.

- Ну чого ти так? – заступився я за скривдженого товариша. – Ми ж усі там лежали, не тільки Вова. Та й ти теж колись, було одного разу, клізму пам’ятаєш? – підморгую, щоб збити із Льонька пиху, нагадав йому про давнє. – То заради чого ти нас гукав?

- А я курити навчився, – нарешті похвалився Льонька. - Хочете, і вас навчу?

- То так би зразу і сказав, – аж підскочив Іван. – А то сидить, надувся, наче індик, ще й обзивається.  Хто ж це не хоче?

- То треба купити папірос, - каже Льонька. – Бо я свої уже всі скурив, у мене тепер… як воно там…. А, нікотинова залежність.

- Ого! Так швидко? – здивувався Рогалик.

  От понашкрібали ми вдома по шухлядах копійок, склалися усі разом, та  й пішли до магазину. А там продавщиця порахувала - і вийшло на всіх аж три пачки «Біломору».